Дорогами Маклая

І знову непередбачені обставини. Князь Олександр Олександрович Мещерський, кому адресувався лист, весь свій статок віддав польським повстанцям і допомогти своєму щирому другові Маклаєві ніяк не міг. Він дав велику телеграму в Париж Іванові Сергійовичу Тургенєву, однак у Тургенєва вільних грошей, як виявилося, теж не було. Мещерському він відповів, що зможе надіслати «допомогу нашому спільному другові» лише з наступного гонорару, місяців через три.

Іван Сергійович слова дотримав. Через два з половиною місяці він надіслав у Сінгапур для Маклая дві тисячі англійських фунтів стерлінгів, що за тодішнім валютним курсом становило майже 14 тисяч карбованців сріблом. Але вченого в Сінгапурі вже не було.

Дізнавшись про це й не відаючи, куди міг подітися Маклай, Мещерський звертається в редакцію газети «Голос» N проханням опублікувати листа Бекарі. Редактор «Голоса» Краєвський дає до цього листа свій коментар:

«Скільки тяжких і безрадісних думок приходить у голову, коли читаєш листа італійського вченого, що закликав російське суспільство допомогти не якомусь невідомому бідакові, позбавленому роботи через старість, а російському вченому, котрий присвятив десять років найкращого життя дослідженню маловідомих островів Тихого океану й змушеному віддати в заставу банкірам та купцям усі свої дорогоцінні зібрання, щоб у 35 років від роду, досягнувши всесвітньої слави, не вмерти з голоду… Пан Бекарі звертається по допомогу до тих, на кому лежить моральний, гуманістичний і патріотичний обов'язок урятувати нашого співвітчизника… Невже Петербурзький університет і Медико-хірургічна академія, слухачем яких був М… М. Миклухо-Маклай, можуть байдуже поставитися до його гіркої нужди!

Хай не кажуть нам, що можуть зробити університет чи академія. Не нам указувати професорам та академікам, що вони повинні зробити для порятунку свого товариша по науці… Якби російське суспільство поважало літературу, цінувало науку, то російські вчені не вмирали б з голоду, не віддавали б у заставу свої дорогоцінні праці заради шматка хліба…

Честь і гідність російського суспільства вимагають вжити негайних заходів. Ми повинні з вдячністю повернути іноземним купцям та банкірам ті позички, які, можливо, врятували Миклухо-Маклая від голодної смерті… Ми могли не знати про його жахливе становище, але, дізнавшись, повинні надати негайну допомогу, повинні, якщо бережемо честь російського імені, якщо дорожимо науковими працями і шануємо вчених. Якщо ж ми не поважаємо науки, то й нас поважати ніхто не буде».

Уряд, Санкт-Петербурзький університет, Медико-хірургічна академія і весь вищий світ Російської імперії до закликів італійського вченого і редакції газети «Голос» поставилися все-таки байдуже. Проте лист Бекарі й коментар до нього Краєвського не лишили байдужим російський народ. З усієї Росії в «Голос» почали надходити грошові перекази. Кожен посилав Маклаєві скільки міг. Селянин Самарської губернії Петро Стародумов написав:

«Надсилаю півтора карбованця для згаданого у вас горопашного вченого. Більше не можу, цього місяця заробив два карбованці з полтиною. Однак терпіти сором за Росію неспроможний.

Тож звиняйте,

Петро Стародумов».

Зверніть увагу на цей лист і вдумайтесь, наскільки мав слушність Миклухо-Маклай, коли сказав: «Істинно російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм».

По крихтах російські люди зібрали для Маклая 4500 карбованців і надіслали йому не як громадську милостиню, а «для збереження честі російського імені й на ознаку поваги російських людей до гуманістичних ідеалів, котрим ви служите як учений-подвижник з ревністю героїчною». Ось які слова стояли на цьому переказі!

Завважте: «гуманістичних ідеалів». Не просто гуманній меті — ідеалам!

Росія, якщо не мати на увазі офіційну Росію, була не винна, що грошовий переказ надійшов у Сінгапур тільки через 15 місяців після того, як написав свого листа Бекарі.

Маклай вийшов з лікарні на рік раніше. Він не встиг одержати й гроші Тургенєва. А в лікарні вдруге пробув не місяць, а два, вдвічі довше, ніж передбачалося спочатку. І це вимагало додаткової оплати, тому всі гроші, які йому залишив на витрати італійський учений, було віддано за лікування.

Маклай знову з'явився на вулицях Сінгапура без копійки й знову, щоб якось жити, змушений був віддати в заставу колекції і рукописи, що їх перед цим викупив Бекарі. Тим часом стан здоров'я Маклая, незважаючи на загалом тримісячне його перебування в лікарні, й далі погіршувався. Пише 11 березня 1878 року секретареві Російського географічного товариства баронові Остен-Сакену:

«Високошановний Федоре Романовичу!

Ось уже 5 тижнів, як не в змозі підвестися з ліжка. Переміна страви, скорбут на жалюгідній шхуні так страшенно вплинули на шлунок. Буде вельми кепсько, якщо хронічний катар шлунка й кишок перейде в дизентерію, що, одначе, цілком можливо.

Я дуже, дуже слабий. Догляду й піклування від найманої прислуги, особливо малайців, вимагати не можна, тому моє становище вельми не комфортабельне.