Дорогами Маклая

На перших порах після приїзду в Австралію Маклай жив у будинку російського віце-консула Паулі, потім, щоб не завдавати клопоту господареві, переселився в маленький дешевий готель на околиці Сіднея. Тут його й розшукав Маклей. Упхався в номер, забувши, як це нерідко з ним траплялося, постукати і, звичайно ж, не згадавши, що треба вибачитись.

— Здрастуйте, я — Маклей! Х-ха, Маклей і Маклай, майже родичі. Ху, які нетрища! Знаменитий мандрівник, натураліст, великий Маклай — у такій норі. Ганьба, гань ба всій Австралії! Я, е-е… сказати б, теж натураліст… Маклей і Маклай, ха-ха!

З кузьками-павучками, яких вивчають ентомологи, Маклай діла не мав (згодом від сера Уїльяма він усе-таки перейнявся ними) і в Сіднеї перебував зовсім недавно, тому прізвище Маклей йому нічого не говорило й ніякого враження на нього не справило. Приголомшений такими несподіваними відвідинами, він розгубився. Адже це були не джунглі — цивілізоване місто.

— Даруйте, чим можу служити?

— Нора, кажу, тут, нетрища! Ганьба всій Австралії. — Перебігаючи очима по вицвілих, засиджених мухами шпалерах, по облупленій, з наростами сирості стелі, по заставленій сумками-саквояжами давно не фарбованій підлозі, він ніби накачував себе гнівом і раптом вибухнув: —Чорт знає що, якесь щуряче стійло!

— Цілком можливо, та все-таки у чім річ?

— Ха, можливо! Хіба ви не бачите самі… Цього пройду, цього, з дозволу сказати, хазяїна готелю… Ну, паразит! Людину — в щуряче стійло! А інспектор, інспектор готелів? — Коли звичайно флегматичний Маклей розпалювався і закипав, зупинити його було неможливо. Він аж вирував, стрясався від гніву і, мов розлючений бойовий слон, кидався, трублячи, на таран. І тільки в останню мить раптом помічав: а кинувся ж він, здається, не туди, не в той бік. І тоді (знову-таки раптом) йому сяйнула думка: — Слухайте, вас зоологічний музей цікавить?

— Припустімо, то й що? — Маклай дивився на непроханого візитера, ледве стримуючи роздратування. Взявши собі за правило рішуче уривати будь-яку безцеремонність навіть серед папуасів, він зараз не знав, як йому бути з цим гладким дикуном у смокінгу.

— Чудово! — ревнув відвідувач. — Мій музей до ваших послуг.

— Даруйте, я вас не розумію.

— Авжеж, мій зоологічний музей.

— Ага, он воно що, ви власник зоологічного музею?

— Ну, звичайно, ви не зрозуміли? Я — Уїльям Маклей, якоюсь мірою, е-е… ваш колега.

— Чудово, але чим можу служити?

— Гм… — Маклей збентежено втупився в співрозмовника: справді-бо, чим? А втім… Умить заспокоївшись, сер Уїльям ніби враз переродивсь. — Я перепрошую, можливо, мій візит трохи здивував вас, але, повірте, він продиктований тільки інтересами науки. Бачте, містере Маклай, ми тут, у Сіднеї, поставили собі за мету створити щось на зразок зоологічного варіанту Бюйтензорзького ботанічного саду — музею-інституту, в якому для загальної користі могли б працювати вчені з будь-якої країни світу, всі, кого тією чи іншою мірою приваблює австралійська фауна. Я називаю цей музей моїм, бо справді юридично є його власником, проте це зовсім нічого не означає. За прикладом Бюйтензорзького ботанічного саду наш музей повинен служити всім, і дещо в цьому напрямку вже зроблено, однак… Я розумію, ви більше антрополог, хоча, наскільки мені відомо, також і зоолог, а в Бюйтензорзі були і ботаніком. Тому я наважився звернутись до вас, і ми були б дуже вдячні, якби ви погодилися висловити свою думку про цю пашу справу. Рекомендації такого вченого, як ви, для подальшої організації музею напевне були б вельми корисні…

Треба сказати, що при всій своїй вибуховій здатності запалюватись, забуваючи при цьому весь кодекс манер гарного тону, сер Уїльям ніколи не втрачав своєї неабиякої кмітливості дипломата.

Як ви пам'ятаєте, він розшукував Маклая тільки для того, щоб просто познайомитися з ним, глянути на «майже родича». Але, побачивши, в якому готелі зупинився знаменитий мандрівник, він зрозумів, що великий учений аж ніяк не з банкірського роду Ротшильдів і навіть не з тих, хто живе у відносному достатку. Добре серце сера Уїльяма сповнилося співчуття, і він тут-таки вирішив узяти Маклая під свою опіку. Одначе допомогти людині так, щоб вона не відчувала, що має завдячувати за це, і не принизити її, теж треба вміти, надто коли мова йде про вченого із світовим іменем, який, попри помітну кожному оку бідність, тримається з підкресленою гідністю і вашим візитом явно шокований.

Та Маклей не був би Маклеєм, якби, навіть повівшись необачно, не зумів би владнати все якнайліпшим чином.