Дорогами Маклая

Як природодослідник і матеріаліст, що повірив у закономірний і доцільний устрій живої природи, я заявляю: рівновага між народонаселенням і життєвими ресурсами людства не буде порушена ніколи. Створюючи людство як свою складову частину, жива природа не була тим чудово відлагодженим організмом, яким вона є, якби одне із своїх творінь позбавила джерел життя. Тоді б весь організм природи був приречений на поступове, а потім і цілковите руйнування, бо закони природного розвитку втратили б свою організуючу силу і взагалі перестали б бути законами.

Втратилася б усяка доцільність, а без доцільності нема й не може бути життя, бо недоцільна суть непотрібна. Однак ніхто з нас не ризикне стверджувати, що сонячна енергія, призначення якої творити життя, завтра вичерпається. Можливо, колись, у надзвичайно віддаленому майбутньому, сонце охолоне, та поки воно світить, його енергія доцільна, і тому доцільна жива природа Землі і все, що її складає, а отже, доцільне й людство.

Чому доцільна жива природа? Тому, що вона поглинає зайву сонячну енергію, здатну в противному разі зруйнувати нашу планету.

Закономірне й інше питання: для чого створено нас, людей, яке наше призначення? На жаль, відповісти на це запитання з цілковитою певністю важко, але, я думаю, наше призначення в тому, щоб, пізнаючи механізм життя, стверджувати його як шедевр Всесвіту. Не випадково, а закономірно людина прагне прекрасного, шукає шляхи його створення. А життя у своїй основі є прекрасне над прекрасним, вищий шедевр.

Пізнати життя, всю механіку Всесвіту — ось, на мій погляд, наша мета. Але завдання це таке складне й величезне, що одному мільярду двомстам мільйонам чоловік, які становлять нині людство, воно, очевидно, не під силу. Тому бурхливе зростання народонаселення, яке лякає багатьох, не біда, а необхідність, потреба часу. І цілком закономірно постає питання про «нові джерела харчування. Декого воно жахає: «Де взяти, як прогодувати?» І жах теж закономірний. Він спонукає нас думати, шукати. І ми вже знаємо: океан нас породив, він нас і прогодує. Проблема, однак, полягає в тому, щоб навчитися добувати в морі їжу досить різноманітну, в потрібній кількості й не на шкоду основним запасам; щоб разом з жирним биком не вбивати й корови, яка завтра народить нам нового бика й відшкодує вчорашню втрату.

Ось, джентльмени, ті міркування, які я вважав за потрібне запропонувати вашій увазі, порушуючи питання про необхідність цілеспрямованих і неодмінно всебічних біологічних досліджень у морі».

Запитання із залу:

«Містере Маклай, ви сказали, що океан нас прогодує. Можливо. Та якщо ми достатньо вивчимо біологічні ресурси моря і це допоможе нам дати харч, припустімо, п'ятьом мільярдам чоловік, адже процес зростання людства не зупиниться. Навпаки, достаток харчів його тільки стимулюватиме, хіба не так? А що потім?»

Маклай відповідає:

«Справді, він не зупиниться. Але триватиме він тільки в межах доцільності, згідно з тими завданнями, які виникатимуть перед людством у наступні часи. Масштаб завдань визначить кількість населення, і рівно стільки люди зможуть добувати харчів, не більше і не менше. А якщо харчових ресурсів, створюваних природою, сонячною енергією, землею і морем, не вистачатиме, люди з часом, очевидно, навчаться штучно відтворювати ті процеси, які відбуваються в рослинах і живих організмах, і в такий спосіб добуватимуть продукти харчування синтезовані».

Із залу саркастичний вигук:

«Синтезоване м'ясо!»

Тоді, сто років тому, це, звісно, видавалося неймовірним. Проте Маклай не розгубився.

«І хліб. Якщо зараз уже напевне ясна можливість для синтезу неорганічних речовин, чому ж у такому разі не можна хімічним шляхом з одного виду органіки добути інший, потрібніший? Затримка тут тільки за рівнем наших знань. Моторні екіпажі, поїзди й пароплави тепер нікого не дивують, а хіба вони не явні подоби живих організмів? Нас дивує здебільшого незвичне і, дивуючи, часто викликає недовіру. Та якщо в своїй недовірі ми будемо вперто триматися своїх поглядів, від цього ми ж і потерпимо. Будь-якій думці, щоб вона дала бажаний плід, потрібна спочатку довіра, а потім відвага й терпляча праця дослідника».

Стенограф відзначає тривалу тишу в залі, потім знову той-таки голос:

«І що ж, коли нових завдань не буде, людство почне вимирати? Адже ви, містере Маклай, здається, сказали, що ми живемо доцільно, тобто для того, щоб розв'язувати всілякі завдання, хіба не так?»

Маклай: