Дорогами Маклая

Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили, оселившись серед диких і вступивши в спілкування з ними і впливаючи на них самим розумом; і тому заради всього святого опишіть найдокладніше всі Ваші стосунки людини з людиною, в які Ви вступали там з людьми. Не знаю, який внесок у науку, в ту, котрій Ви служите, становитимуть Ваші колекції і відкриття, але Ваш досвід спілкування з дикими становитиме епоху в тій науці, якій я служу, — науці про те, як жити людям одне з одним. Напишіть цю історію, і Ви прислужитесь великим і добрим ділом. На Вашому місці я б описав детально всі свої мандри, відкинувши все, крім стосунків…»

Звичайно, Лев Миколайович, хоч який геніальний розум він мав, помилявся, радячи вченому відкинути всі його наукові спостереження й відкриття. Для Маклая це означало б відмовитися від головного, що він зробив у своєму житті. Однак до думки великого письменника він поставився дуже уважно:

«Дозвольте щиро подякувати Вам за лист від вересня 25-го і водночас прошу вибачити, що так довго не відповідав на нього.

Лист Ваш був не тільки для мене цікавий, але наслідок читання його вплине значно на зміст книги про мої подорожі. Обміркувавши Ваші зауваження і дійшовши висновку, що без шкоди науковому значенню опису моєї подорожі, ризикуючи принаймні видатися декому з читачів надто суб'єктивним і багатослівним щодо власної особи, я вирішив залучити в мою книгу багато того, що раніше, тобто до того, як одержав Ваш лист, думав викинути. Я знаю, що тепер багато хто з тих, які не знають мене достатньо, читаючи мою книгу, будуть недовірливо знизувати плечима, сумніватися тощо.

Та це мені байдуже, бо я певен, що найсуворішим критиком моєї книги, її правдивості, сумлінності в усіх відношеннях буду я сам…»

Під впливом тих європейських учених, які ставилися до нього доброзичливо, і Льва Толстого, а також інших російських письменників та вчених він вирішив відмовитись від свого первісного наміру написати тільки про наслідки своїх наукових спостережень і зробити два великих томи: один суто науковий, другий — описовий, розпочати роботу над якими планував після свого остаточного повернення в Росію 1887 року. Але в Петербург він повернувся зовсім хворий і невдовзі потрапив у лікарню, вийти з якої йому вже не судилося.

У день його похорону багато з того, що він написав по-російському, але не встиг опублікувати, його вдова в нападі нестямного відчаю вирішила спалити. Заставши її за цим заняттям, камердинер князя Мещерського Василь Кутуков силоміць забрав у неї лише якусь частину: 4 великі записні книжки формату зошитів, 16 кишенькових блокнотів і купу розрізнених аркушів. Потім, отямившись, вона віддала йому і молодшому братові Маклая Михайлові Михайловичу ще два великих зошити, малюнки, географічні карти, фотографії і відбитки журнальних статей російською та іноземними мовами. Усе це Михайло Миколайович відніс потім у раду Географічного товариства, яка, в свою чергу, передала одержані маклаївські матеріали своєму співчленові Каульбарсу для розбору й оцінки. Той розбирався цілий рік, після чого заявив, що без особистої участі автора щось зрозуміти в більшості його рукописів неможливо, бо вони так зашифровані, що доводиться годинами битися над кожною фразою й далеко не завжди розбереш її до кінця. Тут і суміш різноманітних мов, і скорочення, які не піддаються розшифруванню, і якісь самому богові та покійному авторові відомі «кабалістичні» знаки.

Більш-менш гідними уваги Каульбарс вважав великі зошити, що містили, як виявилося, щоденники Миклухо-Маклая про його перебування на Новій Гвінеї і Малаккському півострові, котрі, на думку барона, можна було б видати, «якби знайшлась особа, здатна дати їм лад, оскільки і в цих зошитах багато пропусків, пробілів і зовсім нерозбірливих місць». Проте він, барон, сумнівався, що таку особу можна знайти, отож вважав, що говорити про видання навіть якихось фрагментів з праць покійного вченого навряд чи доцільно.

Висновок Каульбарса рада Товариства визнала цілком авторитетним і на тому вирішила до питання про видання, творів Миклухо-Маклая більше не повертатись.

Відтоді минуло майже десять років, коли наприкінці 1898 року до петербурзьких географів звернувся професор Московського університету, антрополог, етнограф і географ Дмитро Миколайович Анучин, який особисто знав Маклая і цікавився долею його праць. У раді Товариства, яка майже цілком складалася з німців, йому спочатку відповіли, що вони нікуди не годяться і давно здані в архів. Та потім секретар Товариства Олександр Васильович Григор'єв, один з небагатьох росіян, у довірчій бесіді сказав Дмитрові Миколайовичу: