Дорогами Маклая

У січні 1863 року розпочалося польське визвольне повстання, яке люто придушував царський уряд Росії. Очікувався виступ урядів Франції та Англії на підтримку правого крила повстанців. За даними російської розвідки об'єднана англо-французька ескадра готувалася навесні наступного року завдати Росії удар з боку Балтійського моря, у найвразливішому на той час місці. Російська Балтійська ескадра, на відміну від Середземноморської, була погано озброєна і майже не навчена, форти Кронштадта постаріли, а фарватери, що вели до Петербурга, не захищало жодне мінне загородження. Та головний начальник Кронштадтського порту і командуючий Балтійською ескадрою адмірал Лєсовський ніяких заходів для захисту столиці не вживав. Нездарний вельможа, він просто розгубився й не знав, за що хапатися. Тоді в помічники йому призначили відкликаного з півдня Шестакова, якому надали цілковиту свободу дій, і він тільки формально підлягав Лесовському.

Іван Олексійович почав з того, що видобув зі свого архіву проекти гармат, які він сам придумав ще в кадетському корпусі, наказав їх відлити і таким чином переозброїв новою артилерією всю Балтійську ескадру й форти Кронштадта. Їх він також перебудував заново за власним проектом. І за своїми ж кресленнями поставив мінні загородження на підступах до Кронштадта й Петербурга, а також провів максимально наближені до бойової обстановки маневри ескадри.

Минуло всього вісім місяців, і керуючий Морським міністерством адмірал Краббе, попередник Пещурова, рапортував Олександру II, що Кронштадт і столиця нині неприступні. Зраділий цар видав указ про нагородження Краббе діамантовим орденом Олександра Невського. При врученні нагороди був присутній весь імператорський почт, був також і Шестаков, але його не відзначили ніякою нагородою за те, що на будівництві кронштадтських укріплень він залучав до роботи, як з'ясувалося, збіглих польських повстанців і, таким чином, як повчально сказав на урочистій церемонії сам імператор, «сприяв переховуванню оних».

Царське «повчання» прозвучало в такій ситуації як знущання. Та принизити себе Шестаков не дав.

— Ваша величність, — сказав він посміхаючись, — якщо моя вина в тому, що я в інтересах безпеки вітчизни й спішності робіт пильнував супокійну працю вмілих майстрів, то в чому ж діамантова заслуга адмірала Краббе? За останні вісім місяців ні я, ні підлеглі мені офіцери не бачили в Кронштадті його високопревосходительства.

Це був не тільки привселюдний ляпас морському міністрові, який без усякого сорому прийняв заслужену іншою людиною нагороду, а й гідна відповідь на хамувате царське «повчання», сприйнята, звичайно, як нечувана зухвалість. Тільки через три роки випровадженому у відставку Шестакову дозволили посісти скромну посаду градоначальника в глухому Таганрозі.

Наказним отаманом війська Донського й правителем Донської області, куди входила й Таганрозька округа, тоді був відомий генерал Олексій Львович Потапов, якого в 1868 році призначили головним начальником бунтівного Північно-Західного краю. Добре знаючи по Таганрогу ділові якості Шестакова, він забрав на нове місце і його, призначивши на посаду віленського цивільного губернатора. Очевидно, таке незвичайне для опального відставника підвищення стало можливим завдяки заступництву міністра царського двору князя Оболенского, брата дружини Потапова — Катерини Василівни, яка дуже співчувала Іванові Олексійовичу й навіть після того, як вони з Потаповим посварилися, продовжувала писати йому листи, сповнені дружнього співчуття.

Пробув губернатором Іван Олексійович, однак, усього тринадцять місяців. Знову звільнили через поляків.

Проінструктований міністром внутрішніх справ Валуєвим, Потапов, «аби пришвидшити обрусіння поляків, які живуть у Північно-Західному краї і надмір розбундючилися своєю винятковістю», видав таємний наказ про поступове закриття в краї всіх польських шкіл, а Шестаков, обурений свавіллям Валуева, цей наказ розголосив, опублікувавши одразу в кількох газетах у вигляді платної об'яви викривальну статтю, підписану якимсь «Товариством незгідних».

«Давно відома, — говорилося в ній, — суперечна етнографічній науці й реальному стану думка пана Валуєва, яка насильно насаджується в наших вищих колах, начебто не було і не може бути ніяких українців як нації, а тому-то не повинно бути й окремої української мови. Є, мовляв, названа Малоросією мала частина Росії, що вкоренила поганий діалект чорнолюду, заводити окрему писемність на якому означає потурати емоціям некерованої юрби, що уявила себе нацією, і, таким чином, на шкоду державним інтересам, буцімто признати ону за таку. Отже, за Валуєвим «укорінену» мову малоросів належить «викоренити», заборонивши молоді навчатися оною.