Драматичні твори

Цвікловіц (з гідністю). Я не купую людської крові, мій пане. А щодо вдячності, ясновельможний пане, щодо вдячності за кров гайдамацьку, що ллється зараз річкою в Кодні, то не за нас ллється ця кров і не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народові... Ви мститеся за свої шкоди та втрати, і євреї — це тільки один із записів у реєстрі цих втрат. Чи не так само пише регіментар Стемпковський у своїм універсалі? Не за кров єврейську дорікає він хлопів, а за те, що позбавили панів того зиску, що належав їм від оренд,; які держали євреї по містах та містечках панських: «забиваючи жидів, заподіяли ви панам великі шкоди»,— ось чим дорікає хлопів вельможний регіментар, а зовсім не нашою кров’ю. Не євреїв ви жалієте, а ті гроші, що не встигли з нас дістати.

Ружинський (розлючений і обурений). А, так ось які слова дозволяє собі єврей, що нажився в Речі Посполитій! Та ти знаєш, що за ці слова я, шляхтич, граф і каштелян брацлавський, можу зараз же віддати тебе на суд трибуналу в Люблін⁴², або навіть до Стемпковського в Кодню!

Цвікловіц (спокійно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смерті, та ще в мої літа.

Ружинський. І хто ж обороняє гайдамаків! Батько, у якого ці звірі замордували двох синів! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дітей і жінок? Ти зарився в свої книжки та подушки, та милуєшся з своїх самоцвітів і перлів та дивишся в небо в цю підзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує під твоїми вікнами.

Цвікловіц (з перекривленим від муки лицем). Годі...

Ружинський. Ні, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамаці і благала, щоб він її помилував, а він струсив її з себе і тільки сміявся, дивлячись, як її забивали...

Цвікловіц. Годі! Годі, благаю тебе!

Ружинський. А, тепер годі. А ти чув, старий, як в одному селі гайдамаки забили єврея і двох його синів, а третьому дали в руки пістоля й обіцяли помилувати, коли він заб’є свою матір?

Цвікловіц (падає на килим і ридає). Вийди, благаю тебе.

Ружинський (злісно сміється). Удруге не боронитимеш хлопів... Прощавай. (Виходить.)

Велика пауза. Музика.

Цвікловіц (підводиться). Чого не в силі були зробити любов і пісні бідної дівчини, те зробила ненависть цього чоловіка... Очі мої повні сліз, я плачу вперше після того, як забито моїх дітей. (Утирає очі.) Але невже ж... невже ж... його правда? Невже ж я справді тільки сліпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зір на небі? Він не міг вразити мене сильніше, але ж ні, ні! Хіба ж я шукаю правди в цих пліснявих книжках та пергаментних сувоях, як наші равві або мудреці Зогара ⁴³, що тратять весь свій вік, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, і в мене старої закваски, коли вся моя мудрість безмовна перед голосом старої ненависті. Але що ж діяти... і розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сідає край столу, похиливши голову на руки.)

Пауза.

Тихо входить Стеся, не відважуючись потривожити Цвікловіда, стоїть кілька хвилин мовчки. На лиці її туга, майже розпач, вона ще змарніла

за цей час.

Цвікловіц (почувши присутність людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дівчино? Хто впустив тебе?

Стеся. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...

Цвікловіц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.

Стеся (хвилюючись). Мій наречений... його удекрето-вано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Ні, ні, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вількомірська і суддя Дубровський обіцяли мені помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.

Цвікловіц (прикро усміхнувшись). Знов Липовецьке жорно.

Стеся. Так... так... алмазне жорно, мій пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об’їхала майже все Київське воєводство ⁴⁴, я побувала на тім боці, я шукала, де тільки можна, і все то даремно, даремно, не знайшлося і сліду алмаза... Двічі затримували мене польські жовніри... майже перед моїми очима замордували чоловіка, що помагав мені шукати,— на моїй душі його смерть. Скільки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путі. Як не рішилася я розуму — не знаю. (Закриває лице руками.) ї ось тільки три дні перед цим набігла я на слід... Мов безумна, мчала я і вдень і вночі, щоб успіти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пізно. (Вона хитається.) І ось... І ось... я у вас... голова туманіє... в очах темно... (Кидається до його ніг.) Благаю ж вас, заклинаю вас усім святим... ради життя людини... дайте мені цей камінь, я служитиму вам весь свій вік... тільки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче.)