Драматичні твори

Лія (хитає головою). О, ні... Це було тоді, як я була божевільною... Тоді... Мені здавалось, я бачила те, чого не видно людям... А тепер, коли прокинувся мій розум, смутні спогади опанували мою душу і не дають мені чути чужої муки.

Брагінська (зітхає). Так... у кожного власна мука...

Лія (бере її за руку). Але сліпі очі навчили мене дивитись не в лице, а в душу людині... Здається мені, що й твоя душа схвильована якимось спогадом... Про щось і жахливе... і разом солодке...

Брагінська (здивовано). Ти справді чарівниця! Відкіля ти знаєш?

Л і я (пригадує). Стривай... кому це я ворожила... востаннє... тоді, в тій корчмі!.. (Радісно.) Ах, надумала! Тому молодому музиці, що питав мене, чи побачить він дівчину, що дала йому золотий наперсток.

Брагінська (схоплюється, вражена, і відступає, хрестячись). Єзус-Марія! Ти чарівниця! Ти велика чарівниця!

Л і я (спокійно, без будь-якого здивування). Так це ти та дівчина, що дада йому золотий наперсток... (Мрійно.) О, ти повинна бути прекрасною, як зоря... Як королівна чарівної казки, бо такою невимовною ласкою, так ніжно й ясно, мов золота струна, дзвенів його голос, коли він говорив про тебе...

Брагінська (забувши свій страх, знов сідає на табурет і бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з ним! Ну, то скажи ж, скажи ж мерщій, який він, мій рицар, мій коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустріла?.. Куди він їхав?.. У якому він був убранні, чи були з ним інші рицарі? Може, ти знаєш, як він зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити... бо ти ж сліпа. Господи, єдина людина зустріла того, кого я шукаю так довго,— і та сліпа. (Жваво.) Але ж ти чула, що він казав про мене?

Л і я. Він розмовляв про тебе з такою журбою і ласкою. І хоч не бачила я його лиця, але тільки в прекрасної людини може бути такий чарівний, як музика, голос...

Брагінська. Так, так, він прекрасний, як місяць.

Л і я. Він казав, що віддасть життя, щоб тільки побачити тебе хоч на єдину хвилину...- А що було потім,— не пам’ятаю... Знаю тільки, що мені його стало так жаль, бо я зрозуміла тоді, що не принесе йому щастя твій наперсток... І зараз мені здається, що ке його ти кохаєш, а якусь мрію, що склала твоя душа...

Б р а г і н с ь к а (мрійно). Так... це була чудова мрія...

Л і я. І зараз ти питала про нього не так, як питають про рідну людину... І здається мені, що зречешся ти його в чорну його годину.

Брагінська (підводиться, гордо). Ти сама не розумієш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та і яка може бути чорна година в мого найяснішого рицаря? І все ж таки спасибі тобі, що розповіла мені про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нікого зараз бачити. (Швидко виходить у двері праворуч.)

Лія (собі підводиться). Може, й справді краще для мене, що я сліпа. (Виходить.)

III

З лівих дверей виходять, закінчуючи розмову, Ружинський і Цвікловіц. Ружинський видимо розгніваний.

Р у ж и м с ь к и й, Я ніколи не повірю, щоб у тебе не було такої дрібниці, як двадцять тисяч червінців. Усім відомо, що самі твої самоцвіти коштують удесятеро більше. Добре* доведеться тобі коли-небудь звернутись до нас — тоді побачимо.

Цвікловіц. Мої самоцвіти? Колекція мінералів, яку я збираю усе моє життя, щоб відписати тепер Краківському університету? Коли це багатство, то хіба багатство науки, якій я служив весь мій вік. А гроші? В мене немає інших, крім тих, що я заробляю як лікар,— їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.

Ружинський. Невже! Твої еліксири продавалися по червінцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобі тисячу дукатів, коли ти вилікував від сухот його сина. Та хіба тільки це!

Цвікловіц. Я лікую всіх, але з бідних я не беру нічого.

Ружинський. Словом, у тебе є гроші, як у кожного єврея. Нарешті я дам тобі який тільки хочеш приріст⁴¹.

Цвікловіц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане...

Ружинський (спиняючи гнів). Так ось яка єврейська вдячність! Багато б ти мав своїх самоцвітів і перлів, коли б не сидів у Житомирі під обороною польських хоругов, під обороною Дубровського, що піднявся проти гайдамаків, під захистом великого ловчого Браніцького! Чи не ми ж вступилися за вас і піднялися месниками за вашу кров, коли цілими річками лилася в Лисянці, Жаботині, Умані і по всій Україні. (Злісно сміється.) Коли хочеш, я подарую тобі, крім росту, кілька живих гайдамаків, щоб ти зміг замордувати їх власними руками в відплату за кров тбоїх синів.