Драматичні твори

Корнійчук, безумовно, взявся до колізій небуденних, ситуацій виняткових. Змальовуючи, за своїм звичаєм, життя певної родини і зосередивши увагу на внутрішніх конфліктах, він вносить у камерну по формі сімейну драму цілий навколишній світ з усіма його невідворотними турботами й прикметами часу, багатоманітністю й заплутаністю людських доль і стосунків, драматично прочитуваною історією кожного неповторного людського життя (не лише головних, а й другорядних персонажів,— старого генерала й прибиральниць біля пам’ятника Слави, друзів матері Катерини — капітана й ак-тора-коміка тощо). Це дає змогу драматургу показати справжню широчінь світогляду своїх героїв, які не замикаються в колі хатніх інтересів, розкрити їхнє громадянське й духовне єство. Душевна краса і благородство, сердечна прихильність радянських людей, з якими зустрічається Антоніо, допомагають йому краще збагнути їхню сутність, їхню переконаність і віру, щире прагнення до мирного, добросусідського існування, а разом з тим і самому утвердитися в своїх позиціях, зайняти певне місце у лавах борців, щоб не хитатися, подібно до маятника, «то трохи вліво, то трохи вправо».

Закликом до єднання, протестом проти війни і глобальної загибелі людства стала ця п’єса Корнійчука, яка сьогодні, в часи формування нового мислення і в міжнародних відносинах, звучить не менш актуально. Пам’ять серця — то не лише пам’ять про давнє кохання, яке не визнає меж і кордонів, національних чи расових відмінностей. Це і вічна пам’ять про загиблих, які полягли в боях за свободу нашої Батьківщини, скорбний реквієм над святими могилами. Ця тема особливо проникливо відтворюється у сцені біля пам’ятника Слави, де старий генерал, мов рідним синам, щоденно віддає шану похованим тут героям.

Та безпосередність «картин з життя» і ніби зумисна відсутність авторської заданості, з якою драматург показує нам своїх героїв у їх повсякденних справах і турботах, особливо помітна в останніх творах письменника — «Сторінка щоденника» й «Пам’ять серця». Тут драматична напруга досягається головним чином не полярним протиставленням різних людських типів і «ліній», а завдяки глибинному розкриттю душевних зрушень, внутрішніх колізій, виразно схиляє Корнійчука в бік поглибленої психологічної наповненості образів, до нової для нього манери письма, м’якої напівтональ-ності, що близька до особливостей чеховської драматургії. П’єса «Пам’ять серця» була схвально сприйнята глядачем, а її вистава у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).

Театр — це концентрована історія,— говорив О. Толстой. Такою історією певною мірою був і театр Корнійчука. Кращі п’єси драматурга відображали різні етапи життя народу з його спрямованістю до заповіданих ідеалів людства — соціальної справедливості — і самовідданою боротьбою за народну владу («Загибель ескадри», «Правда»); з його молодістю і дерзновенними мріями «повернути людству мільйони сонячних днів» («Платон Кречет»);

з невичерпним трудовим ентузіазмом і пафосом творення, щоб досягнення матеріального достатку було не межею, а ступенем у досягненні гармонійного життя людей («В степах України», «Макар Діброва», «Калиновий Гай», «Над Дніпром»). Пройняті духом гуманізму п’єси Корнійчука останніх років — свідчення морального здоров’я і сили народу, який сміливо відмітає все, що було вчорашнім, віджилим днем його буття («Фронт», «Крила»), вони сповнені незмінною турботою про мир, біллю і пам’яттю про загиблих в ім’я свободи і щастя народів («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця»).

Аналізуючи мистецьку спадщину письменника і підкреслюючи його внесок у розвиток драматургічної поетики, варто наголосити, що при всій злободенності своєї творчості і володіючи особливим чуттям сцени, він не захоплювався зовнішніми формами новацій, а прагнув донести новий зміст життя. Проблеми, конфлікти, характери героїв кращих його п’єс — це художнє відкриття, свіже слово не лише естетичне, а й громадянське, суспільно-політичне. У цьому плані він був творцем нової радянської соціальної драми — драми ідейних колізій, нових соціально-психологічних типів нашого часу.

Безперечно, творча праця письменника, яка припала на роки утвердження в нашій країні автократного деспотизму Сталіна і командно-адміністративного стилю керівництва державою, не могла не зазнати відповідного ідеологічного тиску, особливо якщо зважити на соціально-публіцистичний нахил його мистецької індивідуальності. Саме цим насамперед можна пояснити відчутну неузгодженість між щирим бажанням Корнійчука служити інтересам народу і реалізацією його в літературній творчості, де обминалися найтрагічпіші сторони буття країни і послідовно втілювалися саме державні, тоталітарні погляди.