Драматичні твори

Процес повернення художньої спадщини нашого народу, який нині так активно здійснюється зусиллями літераторів, здавалося б, щонайменше стосується такої постаті, як О. Корнійчук, що за всіх «смутних» часів протягом свого тривалого літературного життя був на видноті, більше того — одним із найбільш шанованих (й увінчаних найвищими літературними преміями, і державними та громадськими посадами, і партійним представництвом) письменників України. Тут секрет не лише феноменальної везучості, щасливої долі. Все це можливо тоді, коли позиція письменника свідомо узгоджується з державним курсом і політичною орієнтацією на офіційні провідні гасла й вимоги партійно-державного керівництва (при всіх складних і драматичних поворотах історії). Для Корнійчука, письменника виразно соціального, публіцистичного темпераменту («бути у своїй творчості не тільки професіональним літератором, а й громадським, політичним діячем, для мене це невіддільне» *),— така заангажованість виявилась природною, органічною.

І все ж можливість із нинішньої високості ширше оглянути художні вершини нашої літератури, насамперед у 20—30-х роках, сама думка про ймовірність дещо іншого руху українського драматичного мистецтва, коли б у ньому продовжували існувати і діяти митці такого масштабу, як М. Куліш, І. Микитенко, М. Ірчан, І. Крушельницький, режисер Лесь Курбас, коли б не засилля вузько запрограмованої естетичної думки, в якій тісно було митцям філософського складу (І. Кочерга, Я. Мамонтов) — постає як альтернатива загальним здобуткам української драми того періоду, протягом якого, сказати б, повпредом був Корнійчук. Саме він протягом 40 років, починаючи з постановки п’єс «Загибель ескадри» та «Платон Кречет», очолював, задавав тон, вважався еталоном художнього та ідейно-політичного спрямування української драми. Він дуже чутливо реагував на потреби доби, надихнувши свої драми пафосом революційних перетворень, активно проповідуючи в художніх формах заповідані Леніним комуністичні ідеали, які він пов’язував із повсякденною практичною роботою побудови нового суспільства, а ідейність, партійність часом ототожнював з ілюстративністю, пропагандою «настанов»,— саме так він розумів своє громадянське покликання як митця і був у цьому вірним і послідовним речником партії й солдатом партії. Інша річ, що його беззастережна віра у правильність партійно-державного курсу як втілення ленінських накреслень і довіра до осіб, які здійснювали той курс (а «вірними ленінцями» іменувалися вони всі), не могла не послабити дієвості його таланту. Чи ж він так само щиро сподівався на те, що висловлює правду про свою країну, про свій народ...

А тим часом Корнійчук був безпосереднім учасником і свідком як величних звершень, так і лихих обставин життя народу. Він не міг не знати про страхітливий голод на Україні 1933 року, що викосив мільйони людей, чи про ті репресії, беззаконня, які масово творилися в 1937—38 роках, але у своїй творчості вперто обирав лише мажорні, бадьорі ноти для відтворення тодішньої суспільної атмосфери. І хто зна, чи не виступала в такому виборі своєрідним коригуючим камертоном трагічна доля багатьох старших побратимів по перу в 30-х роках, якої він уникнув, можливо, через те, що виступив на літературну арену пізніше за них, «перших заспівувачів», та й тримався осібно від ворогуючих літературних угруповань. А звідси — й свідоме звернення у своїх творах до таких тем, колізій, образів, які узгоджувалися з провідними настановчими тенденціями державного керівництва,— якщо допускати сліпу віру, що адміністративно-командна система, насаджена Сталіним, продовжує справу Леніна. І, нарешті, в становленні його особистості як драматурга щось та важила відсутність реального творчого змагання, необхідного для саморозвитку і самозбагачення художника, яке забезпечується наявністю «багатьох і різних» мистецьких сил.

Навіть сьогодні, в умовах гласності й правдомовності, ці питання багато в чому риторичні. Відповіді на них, можливо, й немає. І в нинішніх оцінках творчості О. Корнійчука, сповідуючи історизм, покладатимемося на те, що було, що засвідчила історія літератури, беручи на озброєння нові знання і потребу долати давні стереотипи. Бо, як справедливо зазначав Д. Павличко, в період перебудови все підлягає переосмисленню, зокрема й духовна структура письменника. «Душа найблагороднішого творця в часи застою, а ще більше в часи сталінського деспотизму, носила на собі важкі тягарі, деформувалась, бувало, й падала. Міра чесності кожного з нині живущих українських радянських письменників залежить не від того, що той чи той літератор думає про себе, і не від того, що про нього написано (тим паче, що майже вся наша критика ділиться лише на більш хвалебну і менш хвалебну), а від зіставлення тієї чи тієї творчості з правдою історії нашого суспільства. Найвищим суддею наших творів знову стало життя. І те сьогоднішнє, і те вчорашнє життя, рани якого неможливо втаїти, приховати під постійно застебнутим на всі гудзики мундиром благопристойності» ¹.