Дух часу

Насилу відіпхнула його від себе й затулила вуха, аби не чути прошиваючого душу голосу, що знов тепер знижувався до тихого шепоту:

— Чому, чому не хочеш мене?

В розпуці ломила руки, рвала волосе, дерла на собі одежу. Утомлена, припала конець стола. Коло неї мати кладе її на голову вінок, на столі стоїть зелене деревце заквітчане червоною калиною, — дівчата співають:

Та як єго та й рубано — дзвеніло,
Та як єго та й спускано — шуміло.

І летить воно, і шумить, і дзвенить на старій на горбку дзвіниці. Бабу несуть до церкви; церков валиться, хитаєся, спадають хрести.

З самого вершка упав хрест і поцілив її в голову. Люде підносять єго, цілують, дають і їй цілувати.

Вона з криком відвернулася і сплюнула. На чолі у неї виступили каплі зимного поту, в жилах переливаєся розтоплене олово й розпирає груди. Перед очима кровава пляма, люди не люди, а якісь звірі з розжертими пащеками, розпаленими язиками, а довкола глухий шум, ропіт, дивний помішаний гамір:

— Приступило, приступило, приступило!

І знов як би каменем приложив їй голову, й нічого більше не чула, не виділа, лише тяжко хропіла, а з грудей виривалися страшні, незрозумілі слова.

Прокинулася.

Грає музика, дівчата і хлопці збираються на вечерннці. Ось там приперта до лавиці куделя: веретено пряде, крутиться, клубок з пряжею звиваєся.

— Чекайте, чекайте, і я йду з вами, — говорить щось її голосом, а тут і він уже стоїть і кличе її за собою.

— Ні! Не дочекаєш того!

Вона ухопила клубок і кинула за ним. Клубок скочив і впав у кишеню його короткого кабатика.

Свиснуло вітром, нитка крутиться, біжить, протягався, а вона за ниткою. Перекидався через плоти, хати, перелази, перескакує глибокі яруги, стелиться крутими стежками, летить манівцями.

А чим дальше, тим нитка скорше торочиться, біжить, обсновує якісь дерева, хрести, могили.

Коло одної могили щось шуркнуло в прогалину, земля застогнала, облаки захиталися, загуділо громами. Вона хотіла ударити п’ятою в щілину, але вітер ухопив її і поніс з шумом якимись безконечними стернями, очеретами, темними лісами.

Вітер жене, шумить, вона біжить не оглядаючися і не доторкаючися землі. За нею троскіт, гук, падуть громи, заводять сови, крякають ворони, тарахкотять колеса, кидає камінєм і тупотить кінськими копитами.

Лиснуло озером і понесло її понад блискучі шибки. Вода чиста, як сльоза, хвилює срібними хвилями. На самій середині чоловік по шию в воді; вода наливається йому до рота, а він усе кричить: «Пити, пити!»

Недармо протягає до него руки, — вітер подув і поніс її далі незміреними оком облогами. Трава стелиться буйною зеленю, а там вівці блеють з голоду, а в повітрі літають страчуки і просять хреста.

Заклекотіло болото, стогне багно, а з-під него чути, як мужик воли поганяє, а дзвони дзвонять як на Великдень.

І знов усе щезло, густий туман наляг довкола. Над нею і під нею чути зітханя, плачі, зойки та й грімкий тупіт кінських копит...

Далеко під темним лісом блиснула звізда. Майже без духу дівчина добувала останніх сил, аби добігти до блискучого сяйва.

Вітер пустився низом і летів, як шалений. Корчі глоту і терня шарпали її волосе, дерли лице, калічили руки й ноги.

Але най дреся біле тіло, най тече кров. У неї лише одна гадка, одно бажане: дістатися на ясну звізду.

Тупіт кінських копит був уже за нею, коли допала до сіяючої золотим блиском звізди...

То була зовсім порожня хата, лише мертвець лежав на лавці. В головах мерця горіли свічки, а на стіні висів образ матері божої.

Мати божа ціла в золоті, два ангели тримали пишну коруну, інші трубили в облаках, а вона піднесла високо руки, розложила широко свої пресвяті ризи, під котрі ховалися святці й угодники божі.

— Ходи й ти тут, — сказала мати божа до дівчини, що ледво переводила дух.

Марина притулилася до стіни, а мати божа закрила її своєю прозорою шатою.

На порозі тріснуло кінським копитом, мигнуло полум’я розжеврілих очей. Іскри розсипались по хаті, розліталися на всі боки, лише темніли й гасли, як доходили до золотої шати цариці неба.

Дикий крик затряс вуглами хати, затріщав дах, поламалися свічки, а труп піднісся з лавиці.

— Шукай і ти її! — заверещав він на мерця.

І пішов шалений, пекольний танець по хаті. Товклися по всіх кутах, човгалися по землі, дерлися по стінах, переглядали кожду пилину пороху, заглядали в кожду щілину.

А що раз перейшли, то зачинали вдруге, втретє, без кінця й втоми.

Нараз зачала находити на них якась неміч, але се ще більше дразнило їх, і вони ще з більшою злістю товклися і шукали схованої дівчини...

Минула північ.

Когут ударив крилами й запіяв. Скажений регіт завмер на устах чорта, він захитався і розіллявся смердячою мазею, а труп упав у ту мазь надпсованим своїм тілом...

— Виходи! — сказала тоді до дівчини цариця небесна.

Тремтячи, як лист трепети, стала Марина перед лицем Богородиці.

— Не бійся! — каже мати божа. — Він уже стратив над тобою силу, але коли раз мав приступ до твоєї душі, то вона вже не буде спасена.

Як зламана лелія, упала дівчина на землю і з плачем просить матінку божу, аби помилувала її: