Дух часу

Та коли покропив огонь водою та й змучений потягнувся на постелі, аби відпочити, промовив чорт до него: «Що я тобі винен, що ти мене такого поганого змалював? Тепер скоро хто прийде до кузні, то лише з мене кепкує, а ти ще добагаєш: то крила викручуєш, то зуби вишкірюєш. Де ти справді мене такого видів, що такого смішного та поганого людям показуєш, та й за що так збиткуєшся?!»

Коваль сам не знав, де він єго такого видів; він якимсь таким зродився в єго душі та й такого змалював.

А приходила єму найбільше та охота тоді, коли напився горівки, котру сам чорт єму піддавав.

Ковальство — тяжка робота, бити клевцем цілий день — то не жарт, тож коваль все собі тримає плящинку горівки, потягне вряди-годи, трохи покріпиться, та й знов до роботи береся.

Хоч він з горівки ніколи не випускався, все-таки траплялося, що в горлі висхне, заки сам до корчми зможе піти або кого післати, а часом і жид не хоче дати, заким гроші на стіл не покладе.

«Ох! Коби-то мені, як лиш очі отворю, пляшка горівки на столі», думає не раз коваль про себе та й зітхне глибоко.

Аж одного ранку дивиться він, а перед ним стоїть на столі пляшка горівки. Він так утішився, що таки відразу, не роздумуючи, вихилив цілу пляшку нараз. Другої днини так само, третьої знов пляшка з горівкою на столі.

«Відки та горівка може братись?» — подумає не раз коваль та й чогось здрогнеся, відсуне пляшку та й береся до ковадла.

Але що ударить клевцем, то зиркне на пляшку; а вона стоїть, як стояла: через біле скло видко горівку чисту, як слеза, а таку пахнючу, що коваль лише ніс підносить та й нюхає, аби якнайбільше втягнути в себе милого запаху. Аж не втерпить, ухопить за пляшку, та лиш сухе дно лишиться. І чує, як чортівський напиток ходить по жилах, кров розгріваєся, б’є в висках, якась страшна стать виринає перед єго уявою, спочатку десь далеко, ніби із-за густої хмари, а потому все ближче, яснішає, аж так близько, так ясно, що він кине клевець, ухопить який-будь острий кусень зеліза та й зачне пороти по стіні; а з-під зеліза чимраз виразнійше відзначувалися форми й закрої страшного чудовища, котре люде чортом називали.

Слава про єго штуку розносилася геть по селу. Чи мав хто яку требу, чи не мав, ішов до кузні, аби на чорта подивитися. Забіжить яка цікава молодиця, та як узрить таке чудовище, то лиш очі відверне. «Коби, не дай боже, не задивитися[45]». Прилізе стара баба, та аж стрясеся, та й зачне хреститися, аби до неї приступу не мав; а що дівчата, то цілими гурмами бігають до ковалевої кузні та з чорта вже так сміються, що влізеся.

«Який страшний та поганий, які смішні у него очі, які криві брови! А руки, як у старого злодія! А пазурі як простер! Та й кінськими копитами протупує, гейби танцював. От! Се раз парубок, нема що казати! Не жаль подивитися та й у танець піти!»

Чорт тільки чекає, аби сам з одним ковалем лишився, та й далі знов до него:

«Поганий ти чоловік! Малюєш ти мене поганого, а ти не красший від мене! Я тобі добре роблю, даю тобі, що тобі наймилійше, а ти так зі мною поступаєш, так відплачуєшся! А до церкви ходиш, слухаєш слів святих євангелістів, що кажуть хліб за каміня віддавати, а ти за моє добро смішиш мене й поганиш перед людьми! А що вони тобі доброго роблять, тоті люде? Працюєш, тягнеш міхом, товчеш клевцем, що аж духу в тобі нестає, та ледве з голоду між ними не згинеш. Чи ти їх не знаєш? Не знаєш, яка то погань, яка мерзість? Ти моєю горівкою розгріваєш серце, розгониш журливі думки, а за те мене сміхом пускаєш? Знаєш, як люблю залицятись до молодиць, а ти мене їм такого показав, що вони очі від мене відвертають. Аби-м тепер і найкрасшим хлопцем прикинувся, то ніяка дівка не схоче мене, коли знає, що я кінські копита маю! А ти знаєш, як то мене болить, як дразнить, коли яка стара баба зачне колоти хрестом; а чим вона красша, чим ліпша від мене?»

«Може, се і правда», гадає коваль та все-таки не може повздержатися, аби не доповнити чортівську стать. Щось горіло в єго голові, кипіло в серці й рвалось якось неперепертою потребою об’явити явно те, що таїлося в єго натурі. Чим більше він прикладався до своєї роботи, тим більше якась туга притягала єго до неї і потужним жаром будила чимраз більше уподобане, що грало усіма звуками єго душі, ставалось ударом серця, кружало в єго жилах.

Не раз стоїть так довго та й дивиться на свій твір, аж він набере житя, зачне кивати головою, розмахувати руками й лаятися:

«І знов ти мене дразнив, знов підчеркував, аби мене поганійшими та й страшнійшим зробити! Спам’ятайся, чоловіче! Ні користі тобі з того, ні добра, лиш якась злобна втіха, а мені кривда».

Часом ковалеві жаль зробиться чорта. Може, він справді не такий лихий, страшний та чорний, як він єго змалював? Але тоді ще більше охота єго розбирає, робить єго ще поганійшим: то ріжки докрутить, то борідку заострить, розчепірить нігті.

«Поправляй, поправляй, братчику! Бо що б ти для своєї слави ти пихи не зробив? Що тебе обходить моя кривда, аби ти лиш був вдоволений. Дивися, аби-сь того не жаловав!»