Дух часу

Страхом переймає коваля: візьме мітлу, усадить у сажу, аби стерти чорта зо стіни, але як подивиться у очі чудовища, приглянеся усім рисам, до котрих так прикладався, кине далеко мітлу від себе, як злу покусу, що грозила знищити образ єго духа.

Ремесло ковальське упадає, люде ходять до кузні, але вже не для ковальської роботи, а лиш тому, аби чортові придивитись.

А ходять дивитися не лиш зі свого села, але і з сусідніх сіл. Іде хто на ярмарок або на торг у місто, то не помине кузні; аби таки навмисне вибереся подивитися на чорта.

Десь донеслося про ковалевого чорта до двора, до самого пана. Дивиться коваль, а перед єго кузнею стає чвірка з каретою, вилазить пан та й іде просто у двері.

— Що ти, ковалю, за такого чорта змалював, що усі люде ідуть дивитися, та й тільки і бесіди, що про ковалевого чорта? — каже пан.

— А ось він тут є, — показує коваль на стіну.

Дивиться пан на чорта, а чорт стоїть, як єго коваль змалював, та й вишкірив зуби, ніби всміхаєся. А пан, що подивиться, то аж за боки береся.

— Се справді, ковалю, — каже він, — у тобі чорт сидить, то якби-сь не мусив тут у тій кузні клепати свою біду, то не було би на світі рівного тобі чоловіка.

Коваль, як то учув, то справді надувся так, як єго ковальський міх.

Того вже було чортові забагато, гнівало єго, що коваль надувся, та й що панисько з него сміявся.

«Іще і той буде з мене сміятися! — лютився він. — Чим він від мене красший, той панисько? Хто людською працею жиє, чужими руками оброблявся, десятини здирає? Від чиїх буків мужицького шкіра тріскає, та й кров тече потоками? Не через тебе, панку, у підземних дірах люде гниють, дівкам обтинають коси, молоді чоловіки карабіни носять, а їх жінки до двора забирають? З мене він буде сміятися та й хвалити коваля, а що би він сказав, якби єму коваль яку кривду вчинив? Чи не метав би ся гірше чорта? Узримо!»

Коли вночі коваль задрімався, сидячи перед образом чорта з зубком у руках, чорт відірвався від стіни, засвистав вітром та й закрутився високо у воздусі. Великі єго крила простерлися, як чорна хмара, і, як хмара, спадав він поволі на панський двір.

Пан був великий багатир, мав великі маєтки, червоні[46] чвертками мірив, у мисках спліснілі мідяки пересушовав, а банки[47] у звоях полотен тримав. А що багатих уборів, золота, срібла та іншого багатства там було!

Чим нижче чорт над двір спускався, тим глибший сон на всіх нападав; не лиш пан, пані, та й усі слуги позасипляли, як би їм хто каменем голову приклав, але навіть пси, та й сторожа, що як день, так ніч пильновала двора, запала у глибокий сон.

Чорт припав до даху своїм прозорим тілом і проник ним аж до споду двора. Здоймив з плеча ковалевий від вугля мішок, що взяв був з собою з кузні та й що було, зачав, в той мішок набивати; де були які гроші, срібне начинє, золоті перстені, кульшки, шовкові сукні та й усяке інше дороге фантє, — одним словом, все, що було, пхав у мішок, котрий щораз більше розтягався та й грубів.

Коли вже вибрав дочиста, взяв мішок на плече, пішов назад до коваля та й закопав під стіною, де був намальований.

З полудня чує коваль якийсь гамір коло своєї хати. Пес лає, люде голосно говорять і як би рискалями копали землю. Коваль виходить з хати та й очам не вірить: з-під кузні витягають єго від вугля мішок, повний грошей та й деякого іншого добра!

Беруть коваля, кують та й ведуть до темниці. Бідний коваль не знає, ні за що, ні чому?

Питає людей: «За що кують, волі позбавляють?»

«Та ти єще питаєш, — говорять люде. — Та не твій то мішок, не пізнаєш, не під твоєю то кузнею єго знайшли, не ти хотів усе панське майно зграбувати, не ти наставився на панський маєток та й панське добро трібовав собі присвоїти?»

Сидить коваль у темниці, світа божого не бачить, холодно та й вогко, жаби та інше гадає повзаєсь по тілі. Ні на чім лягти, ні вкритися, лиш оден околіт кинули під голову.

«Господи милосердний! За що то на мене попало? — плаче сиротище коваль. — Чим я так прогрішився, аби надо мною так збиткувалися та й аби я таку кару терпів?! Ні гірший, ні ліпший я був чоловік від других, от хіба тілько що пив тоту чортівську горівку, що вона розсаджувала мені мозок та палила серце, та й тілько мого гріха!»

Не знає коваль, коли ніч, ні коли божа днинка: темно та й темно, гейби у гріб живого поховали.

«А видиш, на що ти мене дразнив! Тепер маєш за своє!» — зашуміло над ним у темниці.

«Іще й тут не даєш мені спокою, іще й тут мучиш мене, чортівська сило! Кажеш, що я тебе дразнив, — а хто ж тому більше винен, як не ти сам?! Хто мені крові ще більше до мозку доливав, хто піддавав чортівську горівку? Не ти? А тепер кажеш, що я тебе дразнив! Якби не чортівська твоя горівка, я би був стояв з клевцем та й кував! То твоя горівка відривала мене від ковадла, та коли вона мене розібрала, тогді я брався тебе малювати».

«Не дурний я тобі відбирати горівку: не пив би-сь моєї чортівської горівки, я не мав би був над тобою ніякої сили, та й не міг би над тобою пімститися; а тепер маєш за своє, повісять тебе на шибениці та й мені душу віддадуть».