Дух часу

«Бери, муч, катуй, ріж на кусні, — най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш.душа моя у пеклі не пропадає», проситься коваль.

Велика розпука відобрала єму силу, майже не тямився, що з ним дієся, не знав, чи він.жиє, чи ні?

Довго так лежав, склонивши голову на околіт.

Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвенінє граючого по камінях потока, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: «Слава во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволенє!»

Ясність така урадила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонічко ясне увійшло до єго темниці?! А то ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав промінєм срібної звізди, дрожав блеском ранньої роси.

«Бог мене прислав до тебе, ковалю, — каже ангел, — встань і йди за мною!»

«О! боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш?!» — питає зачудований коваль.

«Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чортівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці».

Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся зелізних дверей, а замки тихо порозсувалися.

«Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чортівською горівкою», сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довго біла дорога.

Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.

І справді так було.

Вивели коваля з темниці та й повісили.

Вертаються люде назад домів, аж чують, щось кленцає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень зеліза.

«Та тебе що лиш повісили, а ти тут куєш?!» — чудовалися люде.

«Та як повісили мене, коли я тут!» — каже коваль.

Люде повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.

Побіч околота висіла єще кінська кість та й кінські копита: «На знак божої моці та й чортівської сили».

У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.

Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: «Бога не гніви, чорта не дразни».

Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.

ХМАРНИЦЯ

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжкий, розпалений, непорушний воздух.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко отвореною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у воздусі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігаєся.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікаєся з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листе дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі п’ятна.

* * *

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща сила.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору.

Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.

Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомін сильних громів, а блискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмариці, а над нею висіло велике червоне сяєво.

Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекольнім танці.

Птахи ховалися під галузе, переляканий товар біг з поля, що ледви пастухи могли єго здогонити, люди запирали вікна і двері, гасили огонь у печі.

* * *

Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.

Михайло схопився і глянув у вікно.

Із-за вікна липнуло вогнем і зареготалося страшним трескотом.