Дух часу

Особливо сильним, сміливим є другий твір — з розряду політичної сатири. Образом селянина Якима Мачука письменниця засвідчила зростання суспільної свідомості галицького села наприкінці XIX століття. Ще вчора Мачук жив лиш турботами свого господарства. Та ось громада доручає йому представляти її виборчі інтереси в повіті. Сільські урядники намагаються підкупити його голос, намовляють підтримати польського пана депутата. Після гострої душевної боротьби селянин пересилює страх перед владою, а водночас і грошову спокусу. Прилюдно, перед виборчою комісією, він повертає іудину десятку й голосує за «руського посла… пана зі Львова». Чи поліпшить той «руський пан» становище селянства, Мачук не знає. Але «… він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати…»

Таке соціальне й національне пробудженняг звичайно, лякало стражів цісарського, як і царського, режиму на Україні. Повідомляючи Н. Кобринську про долю чернігівського альманаху «Хвиля за хвилею», М. Коцюбинський писав: «Отож, нещодавно цензура пустила нам його, виключаючи, на превеликий жаль, іменно Вашого «Виборця», Лесі Українки «Давню казку» і Кримського «Сирота Захарко»! Можете собі уявити, яка нам досада!» В Росії «Виборець» побачив світ уже в 1892 році в журналі «Русское богатство» (перекладач — Л. Василевський).

Оповідання «Янова» починається описом місцевості: «На нашім славнім Покутю є маленьке містечко Пістинь». Принагідні, здавалося б, деталі будили важливу думку: і чого в тім українськім краї корінний ремісник Іван «переробився на Яна», чому вокзалам нав’язана німецька назва «Bahnhof», яку стара Янова (чи лише вона?) вимовляє не інакше, як «банвох»? Твір складається з двох частин: перша, коротка, — ніби вступне слово письменниці про бідну неписьменну бабусю-зарібницю, друга, більша, — начебто розповідь самої бабусі про прикрощі, яких вона зазнала, їдучи вперше в житті залізницею. В оповіданні немало комічного. З цього приводу письменниця зауважує: «Мені здається, що з-за мимовільного комізму сього образка проглядає дещо й глибше, що заслугує на увагу мислячих людей, а власне те, як то гірко відчувають не раз прості люде поступи і винаходи цивілізації…»

У подібнім, комедійнім, стилі написане ще оповідання (авторка називає його новелою) «Жидівська дитина» (1890), де показано, як у відповідних умовах зароджується й росте інстинкт гендлярства («гешефту»), невситимої наживи.

Н. Кобринська, до речі, знала єврейську мову, єврейські народні пісні. А про рідний, український фольклор і не казати. Сама записувала народну творчість, щедро насичувала нею власні твори. В цьому відношенні показовим є її оповідання «Перша вчителька» (1892), де письменниця розкрила й неабиякі свої знання царства квітів і трав, цікаво зарекомендовані уже в повісті «Ядзя і Катруся».

За народними казками й переказами Н. Кобринська написала оповідання «Судильниці» (перша назва «Відьма», 1894), «Чортище» (перша назва «Чудовище», 1898). У 1904 році в Чернівцях вийшла книжка «Казки» — третє і останнє прижиттєве зібрання її творів.

Починаючи з 90-х років, Н. Кобринська, на жаль, уникає в творчості соціальних проблем, сюжетів із звичайного життя, а, експериментуючи в дусі модерну, захоплюється «художнім дослідженням» філософії душі, людської психіки («психологічний етюд» «Душа», «психограми» «Відцвітає», «Руки»), фантазує на матеріалі вірувань, демонології («Рожа», «Блудний метеор», «Омен»). «Вітаю в руській літературі… містицизм в особі Наталії Кобринської», — не приховував невдоволення «Блудним метеором» і «Оменом» В. Стефаник у листі до О. Кобилянської (1899).

Як не дивно, не налагодила письменниця творчих зв’язків із видатною «покутською трійцею» — Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною; не знайшла спільної мови з Осипом Маковеєм..

Намагаючись розвіяти упереджене ставлення О. Маковея до Н. Кобринської, О. Кобилянська в 1898 році писала йому: «Вона прекрасна людина… Не думайте, що вона все така, якою буває, коли говорить про саму літературу, жіночі справи і т. д. Якби Ви її так знали, як я, бачили її раз в її хаті межи чотирма стінами, тихою і глибокою, — Ви б її дуже поважали. Жодна з всіх Ваших львівських пань не може рівнятися з нею… з її духом, із тонкістю її чувства».

Уже в перших роках нашого століття Н. Кобринська втратила зв’язки і з наддніпрянськими письменниками. Звузилось коло друзів.

Восени 1902 року Н. Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурними діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в зв’язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові, але це вже було на хвилі спаду її громадської активності.