Дух часу

Коли так мучився гадками, несподіваний случай подав єму ще одну дорогу. У Менделя, орендаря коршми села панства Солєцьких, захорувала жінка. Лікар був там кілька разів, а коли жінці полегшало, то Мендель сам їздив до міста здавати справу з стану здоровля жінки. Подужане було певне, а Мендель незвичайно тішився, і невичерпаний був в гарних словах і бажанях для лікаря.

— Дай вам, боже, здоровлє, вельможний пане докторе, за те, що вирятували мою жінку; усі кажуть, що такого мудрого доктора ніде нема, дай боже, щоби-сьте були ще розумнійші і багатійші та щоби-сьте мали жінку, яку самі хочете! — Тут Мендель примкнув очі і цмокнув, приложивши до губи пальці. Доктор весело засміявся, і як чоловік, що случайно попав у добрий настрій духа, став вести жартовливу розмову. В повіті було на продаж село.

— А що, пане Мендель, не купуєте Галанівку? — запитав лікар, закуривши цигаро.

— Коби гроші, то чому ні? — відповів Мендель, задержуючи жартовливий тон розмови.

— Хіба ви їх не маєте? Я гадаю, що ви їх більше маєте, як ваш пан, — сказав ніби байдужно лікар.

— Більше, як більше; він має село, а я лиш коршму, але я би не хотів, — додав, понизивши голос, — мати тото село, та й тоті клопоти, що він має.

— Та які він має клопоти? — запитав лікар тим самим байдужним тоном. — Мало з ким жиє, не їздить, не балуєся…

— Які клопоти? — відповів жид протяжно. — Єму ще багато клопотів і по батькові лишилося, а то, що через два роки їздила пані з панною до Львова, думаєте, що він тото забув?

— Та се так багато коштувало?

— Що тото єго коштувало, то того не знає ніхто так, як я.

— Або він зичив у вас грошей? — питав дальше доктор, що при тій нагоді рад був розвідатись про маєтковий стан Солєцьких.

— Зичив — не зичив, се вже нехай буде між нами, але я знаю, що він, як що має на голові, то того не скаже ні жінці, ні дочці, а мені скаже, — сказав гордо жид, поправляючи на голові ярмулку. Поважна постать жида мала при тих словах так щось комічного, що доктор перервав бесіду і звернув на іншу тему.

Однак по відході Менделя доктор глибоко задумався. Єго ум сильно працював над свіжим планом. Може, се і справді жінка і дочка не знають про всі інтереси Солєцького, не знають про правдивий стан маєтку і тримаються згорда і здалека. Та чи ж би не ліпше було розпочати акцію від самого Солєцького? Зайнятий сильно тими думками, доктор довго ходив по хаті, запалював і кидав недокурені цигари, аж нарешті сів до бюрка, витягнув листовий папір і забрався до писаня. Писане якось не йшло, він кілька разів дер і зміняв папір. Вкінці відсунув записаний битим письмом цілий аркуш, витягнув коверту і заадресував до Солєцького. Заким однак вложив до коверти, перебіг очима ще раз зміст свого письма. Воно розпочиналося словами, котрими запевнював о своїм високім для цілого дому поважаню, а відтак признавався до своїх замірів супротив Ядзі, виражаючи повну надію, що зуміє собі заслужити на єї прихильність і любов.

Другого дня по тім письмі доктора увійшла Ядзя случайно до покою родителів і завважала сильний неспокій на їх лицях, а батько щось скоро сховав до кишені сурдута.

— Що сталося? — спитала Ядзя, кидаючи бистрим на них оком.

— А що ж би? нічо, — відповіла мати спокійно. — От звичайні наші господарські клопоти.

Але Ядзя завважала, що мати мала заплакані очі.

— Ні, ви щось криєте перед мною! — сказала тоном розпещеної дитини. — Думаєте, що тим робите щось доброго; гадаєте, що як я бачу ваш неспокій, то не догадаюсь, що се мусило зайти щось важного і прикрого.

— Дорога дитино, будь певна, що ми нічо ніколи перед тобою не укриваємо, — сказала пані Солєцька.

— А однак помішані ваші лиця зраджують вас, — відповіла Ядзя з роздражненєм.

Батько питаючим поглядом глянув на жінку, котра нерішучо м’яла в руках хустину.

— Я гадаю, моя дорога, — сказав по хвилі, — що се ліпше буде, наколи ми їй скажемо, о що річ іде, позаяк вона готова що ще гіршого виображати.

При тих словах витягнув письмо і подав дочці. Ядзя приступила до вікна і почала читати. Спершу кров вдарила їй по лиці; відтак вона зблідла, як стіна, положила мовчки письмо на стіл перед батьком і вийшла з покою. По якімсь часі увійшла мати до єї кімнатки і принесла до перечитаня відповідь батька на письмо доктора.

— Ми спершу не хотіли тобі сказати про се письмо, — говорила вона, — але коли ти вже довідалася, то знай, що батько відповідає.

Ядзя перебігла скоро короткий зміст листа, в котрім Солєцький виражав свій жаль, що не може відповісти прихильно висказаним замірам доктора і що вони обидва задержують се у вічній тайні, як пристало на людей чесних. Ядзя не могла довше здержатись і попала в нервовий спазматичний плач. Мати пригорнула до грудей плачучу дочку а рясні сльози покотилися їй з очей.

— Ох! — зітхнула з плачем. — Не про таку партію для тебе думали ми, — а сльози знов залляли їй лице.