Дух часу

В якийсь час відтак почули Солєцькі, що доктор звернувся до чотирьох негарних сестер-шляхтичок, і в рік потому одружився з одною з них. В положеню Ядзі нічо не змінилось, лише збільшалось щораз більше невдоволенє з самої себе і з окружаючих обставин. Музика єї дразнила, читане мучило, зате цілими днями сиділа в своїм покою і вишивала або робила які інші робітки жіночі.

— То одно, що мене ще найбільше успокоює, — говорила вона до матері, а з-під єї тонких пальців виходили прозорі фріволети, майстерні гапти та вишивані барвистими шовками цвіти. Усі столи і крісла були прислонені прекрасними покривалами, лампи і альбоми спочивали на майстерних підкладках, а на канапах і софах лежали ріжного формату і красок подушки.

Зальоти доктора не удержались в такій тайні, як сего собі усі бажали, а деякі поговірки клонились навіть до того, що Солєцькі вельми хотіли собі доктора на зятя, але се їм не вдалось, хоть були і такі, що сумнівались, щоби Солєцькім так дуже до вподоби був зять не шляхтич, зате ворожили Ядзі старе дівоцтво, бо в теперішніх часах шляхтич з яким-таким маєтком — то рідка птиця і певне не схотів би брати панночку з невеличким і непевним маєтком.

Сі поговірки були би могли перейти без відомості Солєцьких, позаяк вони майже з ніким з сусідів не жили, коли б і тут не знайшлися приятелі. До тих приятелів належав ровесник по віку і по товариських вимогах батька Солєцького, вояк і товариш оружя з трийцятих років. Будучи безженним, гонив остатками маєтку, жив коштом своїх вірителів, котрих щораз тяжче було єму найти. Щоби тото надолужити, помагав собі тим, що в ролі приятеля дому їздив, по цілій околиці від хати до хати. Найбільше однак тримався Солєцьких, по причині дружби батька.

— Най жиє шляхоцька кров! — викрикував він раз при обіді, коли уже чарка вина кілька разів повторилась. — Мені кажуть, що Солєцький віддає дочку за якогось цирулика, аж мене рука засвербіла, слово гонору даю, аж мене рука засвербіла, коли-м я того почув, і був би той добре по пиці дістав, якби то не був говорив також шляхтич, що мене ще дужче засмутило. Але я знав, що син мого приятеля не зробить того, та лиш боявся, чи панні не залізли у голову які романси, бо то тепер панни, — сказав він, обернувшись до Ядзі, — аби лиш вийти замуж, і про нічо більше не питають…

Ядзі уся кров вдарила до голови.

— Я не з тих, — сказала вона гордо, — думаю, що і ви, добродію, мене до тих не зачисляєте.

Старий шляхтич споглянув на ню старечими, зачервонілими від вина очима, в котрих блиснула іскра ентузіазму.

— Отеє ми зух! Отеє мені правдива, чиста шляхокька кров! Най жиє шляхта і най хоронить свої ідеали, котрі єї відріжняють від мотлоху, над котрим тримати їй гордо голову! — сказав він грімким голосом, вихиляючи до дна свіжо наповнену чарку. Ядзю глибоко доткнула тота сцена: тут виходили не лиш ріжниці поглядів товариських, на котрі вона була дуже вражлива, але ще крилась і більша зневага, котра відносилася до неї просто яко жінки, що бажає лиш сего, щоби вийти заміж. Ох, кілько єї коштувало сили, кілько моці, щоби убити всі живійші в собі пориви свого молодого організму, коли мимо єї волі на самоті мерещилась перед нею здорова стать молодого лікаря, та все-таки не охоронилась від негідних, ображаючих єї жіночу честь, помовок о найнижчі в природі людській інстинкти…

Зворушена до дна душі, вернулась до свого покою, отворила вікно і взяла до рук робітку, найщирійшу товаришку єї сумних хвиль і сердечної тоски. Бо дійсно, чи не жила вона так, як дівчина в самотнім покою з «Дідів» Міцкєвича, котра, щоднини з гадками скучних і буденних пригод вертала до своєї самоти і мрій, — і «як подорожній, полишений серед дикої пущі, котрий щорана шле свій погляд навкруг себе, щоднини ходить в ріжні сторони, чи не відкриє якого людського сліду, і щоночі вертає до своєї печери з незміненою розпукою в душі».

Здалека із-за вікна зачула вона сумні протяжні звуки народної пісні. Дівчата пололи в городі і співали:

Ой піду я на ставочок,
Аж там пливе шість качочок;
Одна другу підпливає,
Кожда свою пару має.
Гей, я тото як побачу,
Ревне з того як заплачу:
Чи то, боже, з твоїй волі,
Що ні щастя, ані долі?
Чи то, боже з твоїй руки,
Що я терплю такі муки?

«Що за жалібна, тужна пісня? — подумала Ядзя. — Відки беруться у того простого, неокресаного люду такі глибоко зворушуючі і високо поетичні пісні, що підходять майже до кождого настрою душі хоть би найінтелігентнійшої людини? Хто їх сего навчив? Невже ж власні думки, власні чутя і досвіди? І якраз тота пісня долітає до мене тепер, коли ледви можу утихомирити мою зворушену душу!..»