Дух часу

Лікар, що мав підрятувати ослаблене здоровлє Ядзі, був в поблизькім місточку, мав дуже широку практику і славу доброго лікаря. На медицині не мав він відзначатись великою спосібностю, посідав однак всі прикмети, котрі звичайно роблять навіть велику славу лікареві, а то: мав докторський диплом, був гарний і нежонатий, як-небудь розпочав уже 35-ий рік свого житя. Не дивниця, отже, що був предметом сердечних бажань усіх до стану супружньо-го кандидаток з цілого місточка, тим більше, що завсігди оказувався байдужим на всі забіги панночок і їх родите-лів. «Коли женитись, то вже розумно женитись, — говорив він звичайно в приятельських кружках, — і наколи б я мав уже женитись, то лиш з «обивателькою». Після єго поглядів у того рода паннів і виховане стараннійше, ніж у міських панночок, і матеріально вигіднійше, «бо що ж, — додав він з усміхом, — за придане може дати дочці хоч би і найвищий урядовець? Хіба кілька суконь і родительське благословенство, а се ще мало для чоловіка зі становиськом і з заслугами для людськості, які має кождий лікар!..» З тих претензій лікаря сміялась околична шляхта, хоч при кождій нагоді всі сердечно єго запрашали, і часто взивали з лікарською порадою там, де тої поради не конче було треба; а сего способу уживав найчастійше властитель невеличкого сільця, котрий мав чотири уже немолоді а дуже негарні дочки.

Краса Ядзі робила на лікаря сильне вражінє ще тоді, коли з свіжим дипломом в кишені не займав так поважного становиська в повіті і серед групи міських донжуанів несміло споглядав на горду панночку, котра завсігди з піднесеною головою переходила через костел, йдучи до перших лавок. Тепер Ядзя видавалась єму ще красшою, і він дуже гаряче став займатись своєю пацієнткою, а глухі шепти в сусідстві про невдачу львівських проїздок будили в нім вельми смілі здогади. Ядзя тим взглядам лікаря не надавала жадної ваги, бо хоч не мала щастя, щоби єї бажаня сповнювались, хоть би вони навіть не переходили вимогів вродливої жінки, однак від дитинства навикла була, що всі коло неї старалися угодити дрібним забаганкам пещеної дитини. Це успосібленє Ядзі псувало лікареві найхитрійше обдумані способи, щоби показати їй, що під єго забігами криєсь щось більше, як сама лікарська ревність. Він ждав на найменшу нагоду, щоби їй те своє успособленє оказати, і коли раз Ядзя мимохіть сказала, що хотіла би прочитати якусь нову книжку, він в тиждень приніс їй тоту книжку, від котрої заносило ще сильно свіжим друком.

— Що з вас за чемний чоловік, пане докторе! — сказала Ядзя, обертаючи листки книжки. — Ви дійсно дуже чемні, — додала вона по хвилі, — і зробили-еьте мені тим правдиву приємність, бо мене се діло розцікавило від першої хвилі, коли тілько часописи подали про него звістку.

Лікареві ударило голоснійше серце.

— Моя чемність була би неограничена для вас, ласкава пані, — сказав він, — наколи б ви лиш того жадали і дозволили робити собі приємності, — але тут єго голос урвався. Ядзя глянула на него таким питаючим і холодним поглядом, що лікаря мовби хто обляв зимною водою. Від того часу Ядзя вправді не змінила з ним свого поступованя, може, була навіть ще більше уважаючою, але помимо того він не міг ніколи ані одного найменшого слівця натяку підхопити, котре б виражало тінь бажаня, що міг би він був сповнити. Се гнівало єго тим більше, що не знав, чи то виходить у неї мимоволі, чи з намислу. По довгій і пильній єго студії стали єго спостереженя клонитись до пересвід-ченя, що з ним поступаєся обдумано. Се виводило єго з терпеливості, і він не раз думав, що найрозумнійше було би виречися своїх замірів супроти Ядзі, але се видавалось єму вже запізно. Ядзя увійшла вже натілько в єго думки і чувства, що виречись добровільно тих мрій було для него майже неможливо. А коли з самою Ядзею порозумінє було тяжке, постановив ужити інших способів.

Зажурена недомоганєм дочки, мати часто питалася на осібності лікаря, що він думає про єї стан здоров’я. Лікар постановив се використати і при першій нагоді дати матері пізнати, що стан здоровля єї дочки вимагав би цілком зміни житя.

— Тож радите, пане докторе, виїхати де до купелів і уважаєте се за конечне і за невідкликане? — питала, фрасуючись, пані Солєцька, хоть свому голосові старалась надати спокійний тон.

— Зміну житя, пані добродійко, уважаю дійсно за конечне, за невідкликане, хоч тим я зовсім не сказав, щоби конечне їхати до купелів…

На сю тему лікар говорив звичайно довго і гаряче, як-небудь пані Солєцька зовсім нерадо єго слухала; загадочна міна лікаря якось нудила єї, і вона боялася доторкнути якого дражливійшого питаня, а передовсім боялася доторкатись їх маєткових інтересів. Ся здержаність матері не була на руку лікареві, але занехати і того способу значило цілком зрезигнувати з своїх замірів, а того він не хотів.