Дух Росії

Першим етапом цієї еволюції було заперечення буття Бога (і навернення до диявола. – Д. Д.); другий етап – поклоніння дияволу й одразу по цьому – обожнювання людини. Іван Карамазов говорить: "Для мене незрозуміло, коли говорять: "Бога немає", не кажучи в цю ж мить: "Я – Бог!". Головна тема російської літератури, – писав Мережковський, – ще до революції полягала в описі взаємин між людьми, ігноруючи Бога, без Бога і насамкінець – проти Бога. Горький писав: "Людина – це істина! В цьому все, початок і кінець. Усе в людині, все для людини, тут лише людина!". А Чехов за ним повторює: "Людина в природі понад усе, навіть вища за те, що є недослідженим і здається чудовим" – тобто вища, ніж Бог. Замість Бога росіянин підвищив людину, він зробив це, не визнаючи незмінних законів, які є над людиною, і жодних дисциплін. Очевидно, що це було наслідком поклоніння всьому тілесному життю, поклоніння тварині чи худобині в людині. Тому російський мислитель і публіцист Василь Розанов не визнавав ні християнства, ні Христа, оскільки релігія Христа була "релігією смерті". Голгофа була для нього "отруєнням радості життя". Християнство було для нього занадто "аскетичним", надто твердим панциром для російського голяка. Горький постановив – у цьому ж сенсі, – що "найголовніше в людині – це живіт. Кожен людський вчинок виходить із живота". Тваринним природним елементом є також Бог Л. Толстого. У тілі він обожнює все – як почуття, так і звірство. Герой його новели "Козаки", Єрошка, говорить: "Я – хлопець хоч куди, п'яниця, злодій і мисливець!". Бо "тварина розумніша, ніж людина, хоча б її й назвали свинею… Вона – свиня і до того ж не гірша за тебе, таке саме Боже створіння, як і ти" – для шаманської "логіки" Толстого це означає, що свинське в людині не потрібно покращувати чи засуджувати, а звеличувати… І навіть ті російські критики босоногого графа, які в ньому це все розуміли, а саме, що мотивація Єрошки полягає у "волелюбності, неробстві, грабунку і війні", ставали перед ним навколішки, як перед одним із апостолів євангельської істини. Грабіжник, підступний вбивця, мисливець, тварина, свиня – з безмежною нестримністю їхніх інстинктів – це Бог Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой добре знали те, що говорили. "Гріхів немає ніде, – повчає Єрошка, – візьми приклад із тварин!". Релігія для Єрошки – пуста справа: "Нас не стане, на цьому виросте трава, ось і все!". Як тварина, він не розрізняє між добром і злом, йому все дозволено. "Тваринна радість у плотському житті", – так характеризує один із російських авторів філософію Л. Толстого.

На наступному етапі у поняттях й ідеях росіянина виникає диявольська суміш, плутанина із "за" і "проти", з "так" і "ні", з "дозволено" і "заборонено" – з усіх розбіжностей між правдою і брехнею, добром і злом, красою і ненавистю – заперечення будь-якої дисципліни; це відбувається як у моралі, так і в політиці, а також у соціальному житті. Костянтин Лєонтьєв, який це проникливо усвідомив, ще в ХІХ столітті писав: "Російська народна спільнота, яка і так досить рівноправна, ще швидше впаде на дорогу смерті, загального сум'яття через свої звички. І ми – передусім люди, які не поділені на верстви, а відтак і без Церкви, – ми будемо культивувати антихриста" – отож станемо безбожними. Ще гірше! Як слуги антихриста, вони з'являться в масці Христа, щоб все сплутати в хаос, оскільки там, де немає вищого законодавця, там – хаос. Така плутанина ненависті під маскою любові наявна в Блока, вона присутня такою ж мірою і в Пушкіна, який буцімто "закликав до прославлення волі і милосердя до грішників", але насправді вихваляв криваву епоху Петра І і проклинав усіх, хто, як гетьман Мазепа і вільні кавказці, оголили меча волі проти насильства і злочинів. Достоєвський зізнається: "Яку смертельну відразу, навіть аж до ненависті, в мені викликає Європа". Водночас він хвалить російський похід на Захід, оскільки "пролита кров врятує Європу" – Європу, яку він водночас ніби дуже любить. Мережковський справедливо відзначив, що, коли це любов, то це любов хижака до своєї здобичі. Недаремно Достоєвський, той захисник "принижених і ображених", захоплювався грабіжниками: як тими, що на троні, тобто царями, так і тими, що у в'язниці, де він упродовж тривалого часу мав нагоду з ними потоваришувати. Вони імпонували йому своєю "жахливою силою волі, своєю безмежною пристрастю, своєю жагою досягнути поставленої мети". Для Достоєвського грабіжники – "найсильніший, найздібніший народ" у Росії.