Дух Росії

Якщо скептикам недостатньо цього доказу, то хай згадають іншу сентенцію, що звучить так: "За їхніми плодами ви пізнаєте їх!"; хай пригадають, що, хто робить з дияволом спільну справу, будує на піску, то його будівля розвалиться. Чи ж ми не бачимо цього, спостерігаючи, як хитається вся нова вавилонська вежа московітських градобудівників? Чи ж ми не бачимо, який хаос вони створили, з якого вони вже не знатимуть і не знайдуть жодного виходу? Чи ми не бачимо, як навіть духовне підґрунтя їхньої будівлі – їхня ідея – розпадається на порох? Як за допомогою голого деспотизму вони тримаються в сідлі?

Якщо скептикам цього доказу не достатньо, тоді хай дотримуються "святого письма" таких самих фальшивих пророків. З цинізмом, неперевершеною зухвалістю вони самі визнають, що це – диявол, який їх послав, щоб перетворити світ на хаос. Москва нагадує того опанованого нечистим духом чоловіка в Євангелії, який кричав і бився до каміння, розривав свої ланцюги, і якого ніхто не мав сили угамувати! Саме цим духом зла були опановані московіти, і цим вони вихваляються з давніх пір; і при цьому вони переконують світ – що зазвичай робить незримий патрон брехні, – буцімто цей їхній патрон володіє живодайною силою, проте її носієм саме і є Москва… Всі – рівною мірою панегіристи царської, демократичної і більшовицької Росії – намагаються в цьому переконати.

О. Пушкін кокетує зі своїм дияволом: хай він "сумнівний і брехливий", проте все ж "гарний" дух. Той російсько-шаманський бог з'являється у вигляді набагато темнішого, похмурішого, збоченішого і жахливішого чорта у епілептика Достоєвського – панегіриста несамовитих, дегенерованих і опанованих сатаною. В розмові зі своїм гостем, дияволом, Іван Карамазов промовляє до нього: "Ти – брехня, ти – втілення мене самого". Один із російських критиків стверджував, що "Достоєвський укладав в уста дияволові (що жив у ньому. – Д. Д.) свої власні потаємні думки". І той диявол знав, що йому робити. Коли Достоєвський чортові, що приходить у гості до його "героя", велить сказати: "В людства потрібно винищити ідею Бога, саме з цього потрібно братися до роботи", він висловлює погляд свого Івана Карамазова, а відтак і свою власну думку. Бо, якщо в людській душі буде знищено Бога, то він усунеться також із вчинків і справ людини, з людських інституцій і суспільства. Достоєвський це розумів, оскільки знав, що ті, хто здійснить російську революцію, опановані дияволом, вони вже не будуть одержимими демонами, а просто "демонами", як він їх назвав у своєму романі. Він усвідомлював, що "раби і лакеї" почнуть ту революцію "заради заздрощів, ненажерливості і рівності" і при цьому вони потопчуть ногами в людській душі "образ Божого ідеалу", образ Бога…

Ця диявольська одержимість московітів ще чіткіше виявляється незадовго перед появою більшовизму і ще знаменніше – після його перемоги. Російський поет Максиміліан Волошин бачить, як у Росії, рабстві демонів, після вибуху більшовицької революції "людина людині стає дияволом". Інший поет, В'ячеслав Іванов, сумує через те, що його охоронець, його демон, його "покинув", і скаржиться йому: "Мій охоронцю, покинутий тобою, я загинув"… Замість янгола-хоронителя – охоронець демона, за відсутності якого росіянин почувається "покинутим". Надалі свої почуття він виливає таким чином: "Хіба Люцифер не був першою з усіх моїх масок? Хіба то був не я, хто в ньому вже не вірив, що Отець живий, говорячи: я – один"… Замість Бога – людське "я" Іванова, назване богом. Люцифер, "ранкова зоря", навчив його, що "Бога немає, а тут є тільки Людина" ("Людина" написана з великої літери! – Д. Д.). На цій хисткій основі, на цьому піщаному ґрунті він декламує свій замір: "Над ілюзією життя я закладаю божевільну вежу" – такою, якою її хотіли закласти всі росіяни понад відомим взірцем Вавилонської вежі.

Такого ж роду диявольським пророком був і С. Єсєнін, про якого, так само як і про інших, цей самий Іванов висловлюється так: "…запаморочені вихором революції, засліплені нею, втративши міру добра і зла, правди і брехні, уявляючи, що вони летять вгору до зірок, вони впали б обличчям у багно", по тому, як вони обміняли Бога на "діамат" (діалектичний матеріалізм. – В.В., І.З.).