Дух Росії

Такою ж ідеєю пройнятий і російський живопис. Ні Рембрандтова затята сила, ні сонячні яскраві фарби поета стародавньої Іспанії Сулоаги, ані одухотворені надлюдським інтелектом мадонни Мурілльйо, ні захоплене обожнювання природи у Беккліна, ні прославляння організованого колективу, яке зустрічаємо в бельгійця Моньє, ні гімни особистості під час найбільшої напруги її енергії, як у художника-баталіста Мейсоньє – нічого з цього усього годі шукати в російських художників. Там панує пасивність, пригнічення індивідуума, ненадійність і понурість московітських жіночих покоїв та відлюдних жител. Холодом і цвіллю відгонить релігійний екстаз на картинах Іванова. Замість імпозантного образу впевнених у своїх силах гірників Моньє, що крокують на роботу, там маємо "Бурлаків" Рєпіна, які зі згорбленими спинами, байдужими обличчями, немов запряжені в ярмо воли, вздовж ріки Волги "тягнуть канатом баржу". Замість таких шедеврів Моньє, як "1807 рік", віднаходимо толстовсько-більшовицьке скиглення, як приміром, в "Апофеозі війни" Верещагіна, в якому, крім масового вбивства і смерти, нічого не побачиш. У своїх пейзажах Левітан відтворював ту ж похмуру меланхолію апатичної природи, з якої взяла початок уся хаотична душа росіянина. Скавуління, покірність невідомій вищій силі, цей самий заражений дух, що відчувався в політичному, соціальному і релігійному житті Росії – усім цим відгонить також російський живопис, навіть коли він виходить за незвичні межі і прагне до революційного пафосу; ординарністю тхнуть також твори революційних майстрів російського живопису Явленського та Кандинського.

У змальованих тут стрижневих рисах російського життя досі немов не відчувалося єдиної головної ідеї, що опановує як соціальним станом Росії, так і її політичним і церковно-релігійним устроєм, її філософією та літературою. Примітивність усього суспільного ідеалу нації, пригнічення індивіда, відсутність поступу автономної моралі і правового почуття, безмежний культ маси – це головна ідея, що перетворила російський народ на народ рабів, орду, де ніхто не в змозі протистояти вираженню волі згори, масу, що протиставляє активності хаос, людській енергії – енергію природи, організації – дрючок, примату розуму – і покірність волі, й інстинкт, складності форм – московітську аморфність у всьому – як у суспільному житті, так і в громадському і приватному.

Під впливом цієї головної ідеї, а також інституцій, що її започаткували, виник своєрідний російський ідеал волі, рівності і демократії, ідеал, аналогію якого марно було б шукати в Європі чи Америці. Якщо західний ідеал свободи означає право впливати на державний механізм, який без вираження волі окремої людини нічого не смів би здійснити, то російський ідеал свободи полягає в уніфікації всіх, хто виступає над юрбою, уніфікації, що мусила б здобуватися навіть ціною політичного поневолення. Росіяни знайомі з демократією, – як про це говорив Данілевський, – проте "не в розумінні народовладдя, а в сенсі рівності чи, краще кажучи, егалітаризму" [37]. Проте навіть цей ідеал рівноправності не є європейським. На Заході це – справедливе прагнення стати сильнішим, своєю діяльністю стати на одному рівні з тими, хто стоїть вище; в Росії це – намагання слабких стягнути сильних донизу. Ніде цей ідеал не виявляється так різко, як у господарському житті росіян. Головні інтереси господарського життя були – у свідомості російського селянина та російського інтелігента – інтересами поділу та уніфікації продукту, але аж ніяк не інтересами виготовлення і виробництва. З-поміж трьох головних сфер людської трудової діяльності – виробництва, обміну та розподілу – тут завжди акцентувалася остання сфера. У своїй общині – як, зрештою, і в державному чи церковному житті – росіянин звик нехтувати особистісною ініціативою; він ніколи не міг розвинути такої ініціативи, оскільки був змушений у своїй трудовій діяльності підкоритися общині, пристосовуватися до неї і не слухатися власного розуму. Навіть найінтенсивніші особистісні зусилля часто не давали сподіваних результатів, якщо ці результати, наприклад, за наступного нового розподілу землі фактично могли піти на користь комусь іншому. Не дивно, що за такої економічної системи періодичний переділ і переділ загалом став економічним ідеалом росіянина, тоді, коли зусилля, робота, виробництво – підвалини всієї західної культури – відступили на задній план. Заздрощі невдахи, неспроможність прокласти собі дорогу власними силами, насолода садистської радості в нівелюванні успішніших – це той російський фаталізм, про який веде мову Данілевський і який притаманний як російському "доброму панові", так і російському мужику. За своїми логічними висновками цей "егалітарний ідеал перерозподілу" веде не тільки до засудження заможних, але й добробуту загалом.