Дух Росії

На початку 1918 р. Д.Донцов приїхав в Україну. Незабаром тут з'явилися його етапні книжки, які мали велике значення для формулювання тодішнього політичного ідеалу українства, переважно всі вони мали чітку антиросійську спрямованість, оскільки, як доводив автор, будь-яка українська суверенність руйнувала імперські плани Росії, заважала їй контролювати геополітичний простір Середньо-Східної Європи. Це були книжки: "Історія розвитку української державної ідеї" (Вінниця, 1917), "Міжнародне положення України і Росія" (Київ, 1918), "Мазепа і мазепинство" (Черкаси, 1919) та знаменита "Культура примітивізму: головні підстави російської культури" (Черкаси, 1919). Остання друкувалася раніше у львівському журналі "Шляхи" під назвою "Культура розкладу". У цьому есеї Д.Донцов концептуально протиставляє західну (європейську) і російську (євразійську) ментальності і культури як вічне змагання духу і матерії, демократизму і стагнації, індивідуалізму й отарності.

У 1921 р., опинившись знову у вимушеній еміграції, Д.Донцов видає у Відні свою нову книгу "Підстави нашої політики", у якій моделює шляхи українського визвольного руху. Важливе місце у книзі займає тема цивілізаційного, культурного протистояння України і Росії, їй присвячений цілий розділ, який у другому виданні книги 1957 р. отримав назву "Варварія московська". У ньому автор розвинув головні свої думки з есею "Культура розкладу" і вибудував завершену культурологічну теорію про особливі основи російської цивілізації як сутнісно деспотофільської, охлократичної, хаотичної у своїх орієнтаціях (тому деструктивної), позбавленої духу лицарства і героїки, перейнятої настроями нетерпимості, моральної приземленості (тому в Росії зуміла здобути собі визнання така наскрізь плебейська ідеологія, як большевизм-ленінізм). Власне, ці думки Д.Донцов і використав пізніше при написанні німецькомовної книжки "Der Geist Russlands" (1961). Книга "Підстави нашої політики" мала стратегічне й доленосне значення для українського ідейного, культурного, суспільно-політичного розвитку, передусім в Західній Україні та на еміграції. Вона стала вирішальним поштовхом для формування модерної ідеології та руху вольового націоналізму (діяльність УВО та ОУН), руху, який чітко збагнув головну загрозу для українства – цивілізаційні і політичні впливи Росії – і протиставив цьому ідеологію героїчного традиціоналізму, культурного окциденталізму, геополітичного середньоєвропейства (витворення міцного блоку держав Середньої Європи як найнадійнішого заборола проти російської імперської експансії – заповітна давня мрія Д.Донцова).

Протягом 1922 – 1939 рр., коли Д.Донцов проживав у Львові і видавав журнали "Літературно-науковий вісник" і "Вісник", закономірно, що тема Росії не виходила з його поля зору. Він осмислював російську проблематику в різних аспектах: історіософському, культурологічному, політологічному; загалом на сторінках цих журналів повідомлення про події і суспільно-політичне, культурне життя в СРСР були регулярними і характеризувалися уважною аналітичністю. Серед найглибших есеїв Д.Донцова на російську тематику вартує назвати наступні: "Агонія одної доктрини" (ЛНВ, 1924), "В.Лєнін" (ЛНВ, 1924), "Той перший": Пам'яти Петра Великого" (ЛНВ, 1925), "Дві революції" (ЛНВ, 1927), "Переяславська легенда" (ЛНВ, 1929), "Росія чи Европа?" (ЛНВ, 1929), "Федор Достоєвський" (ЛНВ, 1931), "Совітська молодь і ми" (Вісник, 1933), "Сумерк марксизму" (Вісник, 1933), "Кінець російської революції" (Вісник, 1933), "Велика брехня нашого часу" (Вісник, 1934), "Бунт молоді: ферменти в СССР" (Вісник, 1935), "Четверта Росія" (Вісник, 1935), "Лєнін як теоретик "пролетарського асиміляторства" (Вісник, 1936), "Сталін як "добродій України" (Вісник, 1936), "Чудо марксівської діалектики" (Вісник, 1937), "Йосиф Віссаріонович Каліґула" (Вісник, 1937), "Пушкінська дилема" (Вісник, 1939).

Окрім того, на сторінках ЛНВ і "Вісника" регулярно виступали автори із донцовського кола – Є.Маланюк, Ю.Липа, М.Мухин, Ю.Клен та ін.., які доповнювали картину російського світу в українських інтерпретаціях. Загалом публікації Д.Донцова у цей час відіграли надважливу роль у протистоянні совєтській пропаганді, у розвіюванні міфу про особливе покликання Росії.

У післявоєнний час, друкуючись в еміграційній пресі, Д.Донцов продовжив російську тематику, яка тепер отримувала більше узагальнювальних оцінок. Ця есеїстка магічним числом – 33 – вийшла окремою книжкою "Московська отрута" (Торонто – Монреаль, 1955). Хоча за стилем ці твори вже не могли дорівнятися до його есеїв часів Першої світової війни та міжвоєнної доби: відчувалася тенденція до трафаретності, до несуттєвих фрагментів, не було вже того вибуху концептуальності, блискучої спостережливості, інтелектуальної іронії, які так прикрашали твори українського мислителя у молоді і зрілі роки творчості. Очевидно, вік (Донцову було тоді під 70 років) наклав певну втому на його письмо.