Дума про невмирущого

Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя «необструганим», але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.

А вiн взяв i обдурив.

Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли «шпали» — одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.

Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: «Так» або «Нi», пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.

Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.

— Ви добре бачите лiвим оком? — запитала Андрiя жiнка.

Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:

— Майже нормально.

— Тодi, може, спробуємо таблицю? — звернулася жiнка до колег.

— А чого ж, — сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.

Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:

— Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?

— Ша.

— Це?

— Ка.

— А оце?

— Ен.

— Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.

Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, — все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.

Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, «другий»:

— Ка! Ем! И! Ша!

— Я гадаю, доволi, — сказав сивий лiкар.

— Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

Професор теж був задоволений.

— Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, — звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.

— Якщо заважатиме, то приїду, — намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.

— Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.

Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, — однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.

Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.

— Дозвольте йти? — спитав курсант Коваленко.

— Iдiть.

- Єсть, iти!

Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.

— Чому мене не виписують? — запитав вiн.

- Є наказ округа затримати.

— Чому?

— Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:

— Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

— Орден? Менi? — здивувався Андрiй.

— Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

— Але ж за що? — прошепотiв Андрiй. — Я нiчого не зробив — i раптом орден…

— Цього вже я не можу вам сказати, — розвiв руками професор. — Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.