Дума про невмирущого

В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,

— Знаєте що, — рiшуче сказала вона. — Ходiмте до

мене додому!

— До вас? — здивувався Андрiй.

— А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

— Це ж якось незручно, — завагався Коваленко.

— Але ж вам нiкуди подiтися!

- Є вокзал.

— А на вокзалi агiтпункт…

— Ну хоча б, — кволо боронився Андрiй.

— Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

— Коли так, то я здаюсь, — жартома пiдняв руки догори Андрiй, — Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

— Ви просто наївний, — засмiялася Катя. — Якi тепер магазини?

— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

— Що ви робите? — шепнула йому Катя. — Навiщо стiльки?

— А я їх нiколи ще не пробував, — сказав Андрiй. — Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

— А коли не сподобаються?

— Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.

— Це батькова кiмната, — сказала вона. — Я все лишила так, як було при ньому.

— А хiба з батьком?.. — почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

— Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

— Два мiсяцi ще не страшно, — спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

— Не треба про це.

— Книжок у вас багато, — з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.

— Батько був кандидат наук, — сумно сказала вона. — Викладав в унiверситетi.

— Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi, — зiтхнув Андрiй. — Хотiв вивчити мови.

— Ще вчитиметесь, — заспокоїла його Катя. — Вiйна скоро скiнчиться.

— Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.

— Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! — стрiпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?

— Солдата про це нiколи не питають, — засмiявся Андрiй. — У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.

— Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.

— А коли я захочу вам допомогти?

— Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?

— Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ, — став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.

— А варити борщ ви вмiєте?

— Аякже! Кожен українець вмiє це робити.

— А що треба для борщу?

— Для борщу? Сало.

— Сало?

Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.

— Затовкується?

— Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi…

— Ну, вiрю, вiрю, — замахала на нього руками Катя. — Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi… як її?

— Салотовки, — пiдказав Андрiй.

— Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?

— У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш — етиловий спирт.

— А в нас, лiкарiв, — це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.

— Траплялось, — червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: — Солдат всього скуштував.