Дума про невмирущого

— А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?

— Ганна.

— Хто ж вона — ця Ганна?

— Моя мати.

— О, та ви серйозна людина?

— Дуже.

— Я боюся серйозних людей.

— А хiба я страшний?

— Нi. Навпаки.

— Тобто я зовсiм не страшний?

— Теж нi.

— А яснiше?

— Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.

— Ви ж сказали, що знаєте мене давно.

— Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.

— Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.

— I тiльки?

— Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.

— То не я.

— А хiба я кажу, що то ви?

— Ми говоримо дурницi, — сказала Катя.- I це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвилини вiдходить ваш поїзд.

Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водночас замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу.

На вокзалi їх вразили людське сум'яття, колотнеча, гамiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, старезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хотiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся?

— Мене вiдсилають у тил, — сказав вiн Катi, — але з яким би я задоволенням поїхав на фронт!

Катя мовчала, її приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носiї й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзнається, куди вiн зник, куди поїхав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрiєву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.

Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде.

Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.

— Теж менi, — бурмотiв вiн, — надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..

Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.

— Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами, — сказала вона, i губи в неї задрижали.

— А що ж менi тут робити? — майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини. — Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?

— Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi…

— В готелi? Я? — ткнув себе пальцем у груди Андрiй. — Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!

— Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" — сказала Катя i одвернулася.

— Ну, не сердьтесь, — схаменувся Андрiй.

— Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим…

— Даруйте менi, я погарячкував трохи.

— Добре менi трохи!

— Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?

— Перш за все треба десь влаштуватися, — рiшуче заявила Катя. — Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.

— Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.

— В агiтпунктi не сплять.

— Тут є ресторан.

— А що в ресторанi?

— Ну… звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.

— Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.

— Хiба ж я заперечую! — розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.

Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: «Доля». I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.