Дума про невмирущого

I в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:

— Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!

I люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося, назавжди.

Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:

— Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'єргардi. Не послухав Банникова й тебе, дурень!

Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.

— Свiтло! — заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.

Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.

Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди проробленi отвори, солдати повернулися в барак i знову вигнали всiх полонених у коридор. Тепер у коридорi стояло сорок сiм чоловiк. Прийшов начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:

— Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.

— Чотирнадцять чоловiк — вперед! — заревiв Зеп, заганяючи патрон у патронник.

Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.

— Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, — повторив вiн. — Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай тi, що лишалися в кiмнатах, назвуть утiкачiв. Ну!

Сорок сiм чоловiк мовчали.

— Ти! — пiдбiг Зеп до Андрiя. — Ти розумiєш по-нiмецьки, перекладай слова пана гауптфельдфебеля.

Коваленко одвернувся вбiк, щоб не дивитися на червону фiзiономiю єфрейтора.

— Ти чого крутишся! — засичав той. — Я тебе покручусь, бандит! Перекладай!

Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з команди не викаже втiкачiв.

— Всiх надвiр! — наказав гауптфельдфебель.

Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.

Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над їхнiми головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi, безкровнi лиця. I кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої рiки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.

А позаду бiгали вартовi, клацали затворами й гарчали, хрипiли, мов повiшенi:

— Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми — iнакше всi будуть розстрiлянi!

Всi, то й усi. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба заслужити. А хiба вони її не заслужили? Щоправда, героями їм стати не вдалося, вони зробили менше, нiж могли, але ж нiхто не буде дорiкати їм, що вони сидiли склавши руки. Хочуть стрiляти? Хай стрiляють.

Минуло вже не три хвилини, а цiла година. Стало свiтати. Солдати поставили бiля ворiт ручний кулемет i тепер ходили по черзi в барак грiтися, а полоненi стояли обличчям до рiки, пiдставивши спини пiд пострiли. Вони зливалися в суцiльну, непробивну стiну, були далекi вiд покори, цi сорок сiм радянських полонених офiцерiв.

Полоненi стояли до наступної ночi. Стояли мовчки, непорушно, мов закам'янiлi. Вони не здалися. Здався гауптфельдфебель. Вiн наказав їм розiйтися. Вiн говорив ще щось про свої почуття, про свою людянiсть ї доброту, але їх це не цiкавило. Вони знали, що боротьба тепер лише починається, i кожен думав про своє мiсце в цiй боротьбi.

Зеп принiс знайденi ним в кiмнатах три ножi, зробленi з його «матерiалiв», I помахав ними перед носом у Антропова:

— Ти, проклятий бандитi Це твоя робота!

— А хто робив комерцiю? — примружив око Сашко.

— У-у! — затупотiв ногами єфрейтор, — Геть в барак! Я тобi покажу тепер комерцiю!

Отвори пiд нарами були зацементованi.

— Доведеться рiзати в iншому мiсцi, — пожартував Антропов, але його жарту нiхто не пiдтримав. Зате прийшов одноокий Фрiдрiх i наказав виносити в коридор весь одяг i колодки.

— А ми ж як? — поцiкавився Антропов. — У самiй бiлизнi будемо!

— Заткни пельку! — визвiрився на нього Фрiдрiх, — Тепер щовечора будете здавати обмундирування в кладовку. Бранцi одержуватимете назад.

— От сволота, — вилаявся Антропов, — доведеться в самих пiдштаниках через усю Нiмеччину бiгти.

— Не дуже-то побiжиш, — похмуро зауважив Банников.

— А хiба ти холоду боїшся? — ущипливе запитав його Сашко. — Ти ж сибiряк.

— По-твоєму, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?

— Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,

— От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то, може, тодi й сам за тобою побiжу, — сказав Банников. — Казав, давайте одчиняти дверi, не послухав мене…

— Не треба сваритися, хлопцi, — заспокоїв товаришiв Андрiй, — Нiхто не винен у нашiй невдачi, У всякому разi, ми не виннi. Будемо ждати iншої нагоди.