Дума про невмирущого

А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:

ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?

ВIН. Ви вгадали, фройляйн.

ВОНА. Вони такi нещаснi.

ВIН, Вони комунiсти.

ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?

ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.

ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!

ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.

ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?

ВIН. Вони звикли до бруду.

ВОНА. Це неправда.

ВIН. Фройляйн!

ВОНА. Так, ви говорите неправду!

ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.

ВОНА. Я спитаю у них, у руських.

ВIН. З ними розмовляти заборонено.

ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.

ВIН. Стояти бiля них теж не можна.

ВОНА. Але ж чому?

ВIН. Такий наказ.

ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.

ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.

ВОНА. Це неправда.

ВIН. Фройляйн!

ВОНА. Не кричiть — я вас не боюсь. I вони… теж не бояться.

Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.

— Про що вони торохтiли? — штовхнув його пiд бiк Антропов.

— Про погоду, — буркнув Коваленко.

А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:

— Що то за краля?

— Дочка нашого начальника станцiї, - вiдповiв одноокий. — Ти хiба її не знаєш?

— Вперше бачу.

— Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили — от вона й приїхала до батька.

— Але ж видно й штучка!

— Дiвчина як дiвчина.

— А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.

— Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, — вилаявся одноокий i сплюнув.

Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.

— Сховай! — шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.

В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.

— Ти що? — здивувався Антропов.

— Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.

— Ну, дурило! — вигукнув Антропов. — Таж не тобi вона самому, всiм принесла!

— То вона, як Iсус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати? — насмiшкувато подивився на нього Банников.

— А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?

— Я не знаю, — вiдповiв Коваленко.

— От туди к бiсам! — сплеснув долонями Антропов. — Комiсар — i не знає! Ти нам скажи — можна цей хлiб їсти чи нi?

— Мабуть, можна, — подумавши, сказав Андрiй. — Вона, здається, гарна дiвчина.

— Чуєш? — закричав Сашко. — Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!

— Дiли сам, — огризнувся Банников.

Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був Павлуня. I все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!

Вiн вважав, що дiвчина дає бутерброди йому через те, що вiн найхудiший i, мабуть, найжалюгiднiший з усiєї команди. Ця думка мучила його, вiн майже не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.

— Павлуню, що з тобою? — питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину, попросив Андрiя:

— Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрiю, прошу тебе.

Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав їй:

— Нам потрiбнi свiжi газети.