Дума про невмирущого

Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер "Фелькiшер беобахтер". З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:

— Вона спiвчуває нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?

— Хай вона тобi й спiвчуває, - похмуро промовив Павлуня, — а менi сестри-жалiбницi не потрiбнi,

Через день дiвчина заговорила сама.

— Мене звуть Теа, — сказала вона Андрiєвi. — А його?

— Павлуня, — вiдповiв Коваленко. — Пауль.

Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.

Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. I лише тепер усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних очей, як у нього, немає нi в кого, що нiхто не тримає так гордо й красиво голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.

Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть, помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.

То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. Iнколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не хотiли сваритися з начальником станцiї, який завжди затримував поїзди на двi хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько просто задовольняє свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольняє!

А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн, виявляється, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.

— Вiн завжди злий, — говорила вона Андрiєвi, — але це неправда. Вiн лише удає з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.

— Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як вона, — казав Андрiй Павлунi.

— От ще дурницi, — буркотiв Банников,

— I чому так влаштовано, що ми вороги? — дивувалася Теа. — Спитайте його.

Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов заслiплювала її i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й коханим.

— Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, — говорив Коваленко Павлунi, — i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.

— Рано думати про дружбу, — суворо стискував рот Банников.

Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою, довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.

Весь час вiн повинен був думати про iнших, про своїх товаришiв, жодного разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв, приймав побої на кам'яному кар'єрi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi! Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй нiколи любовi.

А хiба твоє кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить твоє серце вiд кожної згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував, уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на бiлiм свiтi сирiт, — хiба вони щасливiшi?

Не було потреби мiрятися й рахуватися — хто зазнав бiльшого горя. Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував неминучiсть: вiдплату.

Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш вiдплатити фашистам. Ти i твої друзi.

I хай буде так.

А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закiнчувати ту сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний «бубi», i сухо цокали по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полоненi.

— Може, знесе нашу загорожу, — казав Антропов. — Прокинемося уночi, а кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течiєю.

Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.

— Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, — часто зiтхав вiн, — Андрiю, придумай, га?