Дума про невмирущого

— Прошу за стiл, панове! — жеманно уклонився француз, i всi, навiть Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька. Роки, довгi роки вони не бачили людської їжi, не сидiли за столом, накритим чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонкої фарфорової чашки, теплої вiд налитої в неї пахучої рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних небезпек вони збиралися порозкошувати одну-єдину годину, щоб знову з головою пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть тисячi вбивць. То невже ж їм не дадуть спокiйно провести цю годину, одну-єдину спокiйну годину за всю вiйну?

— Дорогi мої товаришi, — пiднесено сказав Поль, — Даруйте менi, але я неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа в тому…

I тiєї ж самої митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем, як вiтер або дощ. I все ж вони трохи розгубилися.

Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до сковороди, так нiби там була не яєчня, а гримуча змiя, i лице в нього стало бiле, як глина.

Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чуєш цей залiзний голос? Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед темної ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, здається, лiтає тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкраїнi бiлi нитки бабиного лiта, до лайок i побоїв твоїх вартових?

Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами, вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову, — вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися їхня втеча. Адже пiсля оцих довгих гудкiв попередньої тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких, знервованих, полохливих, коли здається, нiби сирени захлинаються, i коли кожен знає, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в бомбосховище — хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й досi не переодягнулися!

— Забираймо одяг i в пiдвал! — коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль востаннє обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й взяв сковороду.

— Поснiдаємо бiля нашої бомбесi, — сказав вiн, — Я волiю вiдпливати в гавань Iсусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них з'явився якийсь голодранець!

Андрiй повернувся до кухнi.

— Ви ще тут? — запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: Вийди, будь ласка, до вартових i скажи їм, що ми не пiдемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати її надзвичайно важко.

— I передай їм привiт од мене, — жартома додав Поль.

— Ну, ходiмо, — втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.

Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.

— Що-о? — заревiв вiн. — Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти отут?

— Можете спуститися до нас у пiдвал, — спокiйно сказав Ервiн, добре знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не рискує.

— Ти що, пiдiймаєш мене на глум, комунiстична наволоч! — схопився за автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з своїх крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по бляшаному даху.

— Прокляття! — гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було сховище.

Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот яєчню. Бранко в темно-синьому костюмi, з своїм блiдим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрiєвi дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але виявилося, що Коваленко не вмiє зав'язати галстука,

— Ай-ай, — спiвчутливо похитав головою Поль. — Як же це так, наш хоробрий юначе?