Джен

Для початку Джен запропонувала мені ознайомитись з іншими психотерапевтичними відділеннями. Окрім амбулаторної клініки в шпиталі було відділення «Психіатричної швидкої допомоги», а також психлікарня, яку самі хворі жартома називали «ку-ку хауз» [1]. За словами Джен, кожному психотерапевту корисно знати, так би мовити, коловорот пацієнта: яким чином він потрапляє зі «швидкої» до психлікарні, а потім — і до амбулаторної клініки. До того ж Джен збиралась у відпустку з нагоди прийдешніх осінніх єврейських свят. Вона замовила відпустку заздалегідь і тепер не хотіла, аби за її відсутності я валандався без діла. Тому я відправився до відділення «Психіатричної швидкої».

Хворих туди зазвичай привозять в машинах, і доволі часто — в супроводі поліції. Але не все там аж так жахливо, не все. Деякі пацієнти поводяться тихо: лежать на ліжках або сидять в кріслах в очікуванні, коли їх викличе черговий лікар і вирішить, куди їх відправити далі. Зрідка тих, хто потрапив до «Психіатричної швидкої», після огляду чергового лікаря відпускають на всі чотири сторони.

Буває так, що туди приходять добровільно. Пам’ятаю одного такого добровольця. Темношкірий хлопець атлетичного складу прийшов і зізнався, що його ворожість до колишнього чоловіка його теперішньої подружки сягнула критичної позначки. Бажання його вбити стало ідеєю фікс. Він легко може дістати пістолет. Але не бажає через цього «придурка» сідати у в’язницю. Попросив у лікарів заспокійливих пігулок і щоб його на деякий час «закрили».

Жовна набухали на його вилицюватому неголеному обличчі. Мене ж вразив тон його голосу — рівний, майже льодяний, і дуже повільний темп його мови…

А ще прийшов, пам’ятаю, тихий такий пуерторіканець років шістдесяти. Сказав, що хоче вкоротити собі віку. Мовляв, вже не може справлятися з життєвими проблемами, що звалились на нього: постійними звільненнями, хворобами, самотністю. Щодня і щоночі бачить перед очима Бруклінський міст і себе — як перелазить через високу огорожу. Казав спокійно, не припиняючи винувато посміхатись…

Але більшість пацієнтів до «Психіатричної швидкої» все ж таки потрапляють у стані шаленого марення, з галюцинаціями. Биття головою об стіну, волання, намагання схопити зі столу ручки та олівці, помилково прийняті за ножі, втручання шпитальної поліції з кайданками, шприці в руках медсестер, — все це буденність «Психіатричної швидкої», рутина.

Провів я деякий час і у психлікарні — «ку-ку хаузі», куди пацієнтів, вже перевдягнених у лікарняні халати, переводять з «Психіатричної швидкої».

Психлікарня — місце не з найпривабливіших. Вікна там забрані металевими сітками, доступ до ліфтів загороджують сталеві розсувні решітки на замках. Біля палат із буйними сидять санітари. Наджорсткий внутрішній режим. Об’яви в динаміках звучать суворим голосом: всім треба іти на обід або до віконця з ліками. Хворі, накачані психотропними препаратами, повільно і мовчазно пересуваються коридорами, човгаючи капцями. Майже всі вони, не зважаючи на свій стан, хочуть одного: чимшвидше звідти вирватися на волю. Мене представили деяким пацієнтам, я сказав їм, що студент і проходжу у шпиталі інтернатуру. Залишившись зі мною віч-на-віч, хворі негайно починали доводити, що вони абсолютно здорові, вже вилікувались, і умовляли, щоб я їх виписав. Я вибачався, намагаючись роз’яснити, що виписка не входить до моєї компетенції, що я звичайний практикант. Але вони або не розуміли, або не вірили, що я кажу правду. Щойно до них доходило, що я дійсно не можу їх виписати, вони відразу ж втрачали до мене інтерес.

Лише найкмітливіші з них розуміли, що звільнення з лікарні напряму залежить від дотримання трьох золотих правил: не потрібно нічого вимагати, не можна ні на що і ні на кого скаржитись, і найголовніше — треба без зайвих розмов приймати всі ліки.

Проте засвоїти ці правила могли геть не всі і не відразу. Важче за все це вдавалося «борцям за права людини», тим, хто скаржився на несмачну їжу, нестерпну поведінку сусіда по палаті або грубіянське поводження когось з персоналу. Таким «борцям» доводилось в дурдомі дещо затриматись…

— Дуже добре, Вікторе, що тепер ви маєте уявлення про всі психіатричні відділення шпиталю, — сказала Джен, коли повернулася з відпустки, а мій ознайомчий тур закінчився. — Не виключено, що деяким вашим пацієнтам невдовзі доведеться потрапити і в ті відділення також.

Глава 3

Тож, «просто» Джен.

Вона була напрочуд привабливою і фігурною. При цьому ще й розумницею. У клініці ходила в звичайному одязі, як і всі співробітники, а її білий лікарський халат висів на вішаку — на той випадок, коли треба було іти до «Психіатричної швидкої» або до психлікарні.

Вона була єврейкою, яка сповідувала, якщо не помиляюсь, консервативний (помірний) іудаїзм, але на роботі вона жодним чином не афішувала свою релігійність. Єдине, що виказувало в Джен іудейку, — це капелюшок з козирком, який вона ніколи не знімала, адже ортодоксальні заміжні іудейки мають завжди ходити з покритою головою.