Джен

Я тоді багато часу проводив у Метрополітен-музеї, в залах античного мистецтва розглядав мармурові бюсти великих давніх філософів. Міркував, чи варто взагалі шукати роботу. Чи варто допомагати хворим людям? Чи варті взагалі чогось всі наші зусилля, пошуки, намагання робити кар’єру, купівля нових речей, машин, будинків? Ми оплутані постійною метушнею, дріб’язковими турботами і умовностями, смішними образами, дурними бажаннями. Чи варто боротись, напружуватись, прагнути чогось, якщо все може зруйнуватись умить, якщо чиєсь життя може увірватись так безглуздо? Якщо навіть Любов невладна?!

Одного вечора я сидів вдома і просто наливався горілкою. Щось бурмотів собі під носа. Раптом усвідомив, що наспівую стару українську пісню, бозна де і коли почуту. Може, мати її колись співала, може, бабуся. «Гей, плине кача, плине кача по Тисині...» Тягуча тужлива мелодія прийшла сама собою, всіх слів я не пам’ятав, але оце «Ти ж на моїм серці лежав, ти ж на моїм серці лежав» крутилося і крутилося в голові. І раптом я відчув, відчув увесь біль Джен, яка втратила дитину, котра лежала колись в її лоні, на її серці. Увесь цей біль увійшов в мене так, наче то була моя дитина.

***

А потім сталося те, у що важко повірити.

Джен сама пішла до поліції, а потім до слідчого, який займався справою Френсіса. Як мати загиблого вона заявила, що не буде висувати Френсісу звинувачення у навмисному вбивстві її сина.

І це ще не все. Як психотерапевт з двадцятирічним досвідом, яка спостерігала за лікуванням Френсіса протягом останнього року, вона детально у письмовому вигляді дала професійне пояснення, чому Френсіс так настирливо шукає собі покарання.

І це ще не все.

Джен домоглася, щоб їй влаштували з Френсісом побачення. Там, у присутності охоронців, адвоката та панотця Джен сказала йому, що не вважає його злочинцем: «Ти повинен жити, бути вільним і щасливим. Ти ні в чому не винний. Запам’ятай це. І спробуй мені повірити». Підійшла до нього, обійняла і поцілувала його!

ПІДІЙШЛА І ПОЦІЛУВАЛА ВБИВЦЮ СВОГО СИНА.

Щоб вберегти хоча б його.

Не знаю, яким чином цей її вчинок набув розголосу. Про це невдовзі дізнались і в шпиталі, і написали у міському таблоїді. І повідомили навіть по місцевому телеканалу.

Епілог

Ввечері я лежав на дивані у своїй квартирі, проглядаючи у мобільнику новини з України. Останнім часом мене почало цікавити все, що там відбувається.

Пролунав дзвоник у двері, настільки несподівано, що я аж здригнувся. Для пошти начебто запізно. Чи сусіда, часом, знову упився і переплутав квартиру?

Я відкрив двері і… стояв і боявся поворухнутись, щоб не зникло чарівне видіння.

— Можна увійти? Чи ти так і будеш тримати мене тут, у коридорі? — спитала

Джен.

Повісивши плащ на вішак, вона зайшла до кімнати. Постояла біля вікна, потім уважно вивчила знайомі їй ескізи, що висіли на стінах.

— Я бачу, з’явилося кілька нових картинок, — промовила вона.

— Так, ти права, — підтвердив я, здивувавшись її пам’яті.

На ній була довга сіра сукня дуже вільного крою. Чорний капелюшок з голови вона не знімала.

Сіла в крісло і довго мовчала.

— Ти чув новину? На минулому тижні Френсіса випустили з в’язниці, з нього зняли всі підозри, — сказала вона.

— Так, я чув. І дуже цьому радий.

— Він пообіцяв, що напише таку чудову музику, яку ніхто ще ніколи не писав, і присвятить її своєму братові — Майклу.

Я сидів на дивані. Кусав губи. Хотів їй багато про що сказати. Про те, що я в захваті від неї. Про те, що вона — найпрекрасніша жінка на Землі, про те, що…

— Виключи світло, — несподівано попросила вона.

Я підійшов до вимикача, клацнув ним, і в кімнаті стало темно. Стояв біля стіни, дивився на її застиглий силует.

— В мене буде дитина, Вікторе. Твоя дитина, — промовила вона спокійно. —  Нічого не кажи. І не включай, будь ласка, світло. Я ще не звикла до світла, я ще у темряві…

2020 рік

----------------------------------------------------------------------------------------------------