Джен

— Всіх подробиць я не знаю. Відомо, що він їхав у машині зі своїми друзяками, ну з цими, музикантами. За кермом був Френсіс і він був п’яний. Не впорався із керуванням і врізався в автобус. Водій і пасажир на передньому сидінні неушкоджені — їх врятували повітряні подушки, а Майкл сидів на задньому сидінні. Кажуть, з ним все дуже погано.

— В якому він шпиталі? — я потягнувся до кишені за ключами від машини.

… Миготіли дорожні знаки, стовпи, зелені газони на пагорбах.

Невдовзі я йшов по коридору відділення для критичних пацієнтів. Там яскраво горіли лампи, пікали медичні прилади.

Джен сиділа на стільці, у сірій сукні, розхристана, нерухома, наче мумія, тримала в руці долоню сина. Коли я увійшов, лише кволо повела головою в мій бік і знову зосередила свій погляд на Майклові.

Гули, рикали компресори, женучи кисень: одна трубка була вставлена Майклу в рот, друга входила справа між його ребер у легеню. Він лежав із випростаними руками, до поясу прикритий білим простирадлом. На його застиглому обличчі жовтіли змащені йодом здуті свіжі рани. Пофарбоване в зелений та червоний колір волосся позліплювалось.

Чи варто казати про те, що деякі події настільки стрімко руйнують звичний плин нашого життя, що наша свідомість просто не встигає осягнути їх відразу, потрібен час, щоб до них пристосуватися і звикнути.

Підійшла медсестра: подивилася на датчики, перевірила крапельницю і, зробивши запис, пішла.

Я постояв за спиною Джен. Все ж таки не дарма вона була проти дружби Майкла із Френсісом. Наче передчувала, що це до добра не доведе. Бісів Френсіс! Вбивця!

Підійшовши до чергової медсестри, я попросив інформацію про пацієнта Майкла Леві, назвавшись його родичем.

— Крововилив у мозок середнього ступеню, без перелому черепа. Зламані три ребра з проривом легені. Він у стані коми вже майже сім годин. Який лікарський план? Продовжуємо спостерігати, лікар поки не вважає необхідним хірургічне втручання. Але якщо знову почнеться кровотеча, доведеться терміново робити операцію.

— І як довго він може бути у комі?

— Хтозна? Може, через хвилину прокинеться, а може пролежати і тиждень.

По-різному буває… — медсестра подивилася мені в очі, і у її погляді я прочитав прогноз, найстрашніший з усіх можливих, про який вголос не говорять.

Я вийшов до зали очікування і сів у крісло. У двері відділення невдовзі увійшла якась жінка у довгій спідниці і капелюшку, обличчям і фігурою віддалено схожа на Джен, — мабуть, її сестра Сара. Побула там деякий час і вийшла.

Потім туди стрімко увійшла молода жінка у перуці, трохи гладка, з гарними рисами обличчя. Я вирішив, що це Ракел — її донька.

Потім у відділення увійшов доктор Шварц. Приблизно через півгодини він вийшов і, побачивши мене у кріслі, гидливо скривився.

Я дивився йому услід, і злостива думка ворухнулась у моєму серці. Адже Джен стільки років була його коханкою! При цьому цілий рік фліртувала зі мною. І лягла зі мною — через якусь свою жіночу примху!

А якщо її син загине? Або виживе, але назавжди залишиться інвалідом? Я пригадав Маргарет, що із нею коїлося після смерті її сина! Та й взагалі: що я тут роблю? Яке відношення маю до її горя? Мені треба готуватись до останнього іспиту. В мене самого турбот аж по горло. Треба розібратись зі своїм життям.

Я сів у машину і завів двигун. Я довго тримав пластмасову голівку ключа, встромленого в замок запалювання. Чесно кажучи, я ж ніколи не кохав Джен. Просто маявся душевною нудьгою, самотністю. Треба було скрасити сіру буденність одинака, хоч чимось себе розважити. Грав роль лицаря, закоханого принца…

Біля мене зупинилась машина. Водій спитав, чи не від’їжджаю я, чи не звільняю місце. Я уважно подивився на нього.

— Ні, не від’їжджаю, — виключив двигун. Знову повернувся до відділення для критичних пацієнтів.

Судячи з показників приборів, стан Майкла погіршився. Зріс ризик нового крововиливу. Медсестра частіше підходила до нього, перевіряючи датчики.

Обличчя Майкла стало ще сірішим, ніж було. І якась неприємна холодна тінь почала накривати його.

Навколо його ліжка стояло кілька жінок та чоловіків, судячи зі всього, найближчі родичі.

Джен вся зіщулилась у клубочок. У маленький сірий клубочок…

***

Не хочу згадувати той день, коли у похоронному домі, де зібралася неймовірна кількість людей, рабин казав про те, що навіть Господь плаче сьогодні, тому що Майкла більше нема з нами.

Рабин стояв за кафедрою, сивобородий, старий, у чорному костюмі і капелюху. Він промовляв англійською, іноді переходячи на ідиш чи іврит.

А за вікнами похоронного дома йшла справжня злива, і здавалося, що ця злива буде лити і лити, доки на залляє все довкола і усе не піде під воду.

Обтрушуючи складені парасольки, до похоронного дому заходили нові люди. Було багато молоді і дітей. Було і декілька знайомих мені облич — співробітників шпиталю. Але більшість прибулих я не знав.