Джен

— Треба їхати додому, терміново додому! — повторювала Джен, коли ми з нею, покинувши пірс, швидко йшли до машини.

— Так, так, поїхали додому, — я відкрив дверцята, завів двигун і включив пічку.

— Адже ти можеш захворіти на бронхіт, або, не приведи бог, на запалення легенів. А все через твоє глупство! — вона забрала із заднього сидіння свої пакунки з речами.

— Хіба ти не поїдеш зі мною? — спитав я.

Її роздуми тривали кілька секунд.

— Ні. Ти їдь, а я собі викличу таксі.

Всупереч її прогнозам я не захворів, запобігши серйозній простуді і бронхіту перевіреними ліками — склянкою горілки.

… З того дня у наших стосунках із Джен небагато що змінилося. Щоправда, вона більше не просила мене нікуди її відвозити — ані в ательє, ані в супермаркет. Справлялася сама.

Але я добре пам’ятав, як там, на пірсі, блищали її очі; і я знав, що цей блиск походить з найпотаємнішого куточку жіночого серця і віщує, що це серце тепер буде підкорене.

Тому я зовсім не здивувався, що з тих пір шановний «доктор вухо-горло-ніс» досить зрідка заходив до кабінету Джен і не заважав нам під час супервізій.

Глава 11

На жаль, радість моя тривала недовго. У кабінеті Джен невдовзі з’явився… Майкл. Звичайно, її син Майкл викликав у мене інакші емоції, ніж доктор Шварц: останній був моїм заклятим суперником, а Майкл викликав швидше симпатію.

Якби він не так часто займав у кабінеті Джен ту кушетку, на якій я останнім часом звик плекати певні солодкі мрії, то я би не мав жодних заперечень. Інакше кажучи, Майкл витіснив мене з тої кушетки, і я змушений був тепер сидіти на стільці, в той час, коли він напівлежачи грав у електронні ігри на своєму IPhone.

Історія його появи у шпиталі така: нещодавно Майкл кинув коледж — чи то його вигнали за неуспішність у навчанні, чи то він взяв академічну відпустку. Швидше за все, що витурили. Працювати він не хотів. Після скандалів із Джен, її умовлянь і погроз Майкл погодився деякий час поволонтерити у нашому шпиталі. Джен швидко все влаштувала. Майклу видали посвідчення, склали розклад і перелік обов’язків. Він повинен був два дні на тиждень допомагати у їдальні і два дні — у бібліотеці. Власне, не бозна що, але хоч якась робота.

Отже, Майкл працював як волонтер, тинявся шпитальними коридорами і заходив до кабінету Джен саме в той час, коли в нас із нею було призначено супервізії.

Це був високий хлопець двадцяти років, із густим чорним волоссям на прямий проділ; жіноча м’якість у рисах його обличчя була явно успадкована від матері. В погляді його темних очей проглядали якась пихатість, самолюбування. Але, може бути, за цим фасадом нарциса ховалася невпевнена у собі, закомплексована дитина?

Із Джен він поводився вкрай розкуто, з його обличчя не сходила поблажлива посмішка навіть у ті хвилини, коли вона докоряла йому у моїй присутності через те, що на нього вже скаржаться з Відділу волонтерів.

Після чергової прочуханки Майкл зазвичай просив у неї гроші на нову комп’ютерну гру або на ремонт своєї машини, і Джен, грізно і ображено посопівши, діставала із сумочки портмоне.

Одного разу, після того, як Майкл пішов, вчергове отримавши від матері гроші, Джен почала виправдовуватись переді мною:

— Я знаю, що це неправильно, розумію, що занадто панькаюся з ним. Нормальна мати так поводитись не повинна. Мені про це всі говорять: і сестра, і донька, і колишній чоловік. Майкл — проблемна дитина, не може ні в чому себе знайти, не здатен до чогось прихилитись.

— Невже його ніколи нічого не захоплювало?

— Ні. Хіба що… колись він любив грати на барабанах, кілька років ходив до музичної студії, але потім залишив і це. Він нічого не хоче, але сам же через це і страждає. Нещодавно я прибирала в його кімнаті, знайшла там блокнот з його віршами. Знаєш, про що ті вірші? Навіть не хочу тобі казати… Гаразд, Вікторе, будемо обговорювати твоїх пацієнтів. Бо ми зараз займаємося моїми «аідише маме» проблемами. Як справи у твого Френсіса? Його вже виписали із психлікарні?

— Так, два тижні тому. Шви зняли. Він припинив курити траву, ходить у студію до Джеймса, грає на роялі. Одним словом, сходження зірки триває.

***

Якось під час ланчу я вийшов з корпусу подихати свіжим повітрям. Раптом побачив перед собою парочку: Френсіса і Майкла — разом!

Вони стояли біля синьої «Тойоти» Майкла і про щось розмовляли. Потім обоє сіли в машину і — р-р-р — поїхали.

***

Тож, було таким чином: панк-група називалася «Crazy Brothers». Саме так, як і бажав Френсіс.

Ударні і лірика — Майкл Леві; клавішні і вокал — Френсіс Новак; гітара і вокал — Фрея Харрісон.

Вражаюча панк-група з блискучим майбутнім: концертами, гастролями, мільйонними тиражами CD-дисків та електронних альбомів, відеокліпами і рештою феєрверків і дзвоном литавр, що супроводжують життя зірок і поп-кумирів.

Де вони зустріли вокалістку і гітаристку Фрею, я не знаю. Френсіс сказав, що в барі, де вона під гітару співала свої пісні. Може бути.

 Коли ми із Джен вперше відкрили новостворений вебсайт нової панкгрупи і побачили викладені там фотографії музикантів, Джен помітно спохмурніла:

— Який жах…