Джен

— Так, дійсно, серед українців були ті, хто допомагав нацистам знищувати євреїв, — відповів я після недовгої мовчанки. — Але важливо пам’ятати і про те, що серед українців було чимало праведників, — тих, хто рятував євреїв, ризикуючи своїм життям і життям своїх родин. Мабуть, не всі знають, що у книзі праведників Яд ва-Шем понад дві з половиною тисячі праведників — це українці. В нашому народі чимало справжніх лицарів.

— Хм-м, цікаво, — здивовано і трохи розгублено промовила Джен.

Гадаю, вона на цю тему не мала достатньої інформації, окрім розповідей родичів, тому не могла нічого додати.

— Взагалі, історія взаємовідносин українців і євреїв досить складна, має і темні, сумні сторінки, — продовжував я. — Проте, я глибоко впевнений, що в долях двох наших народів набагато більше спільного, чим того, що нас роз’єднує, і з часом це проявиться ще більше. Але давай продовжимо цю розмову іншого разу, бо ми вже приїхали, — я натиснув на гальма.

Невдовзі Джен зникла в дверях ательє. А я, відсунувши подалі від керма крісло водія і відкинувши спинку, вмостився зручніше і налаштувався на її довгу відсутність. Дістав мобільник, щоб почитати «Фейсбук».

На мій подив, хвилин через десять Джен вийшла із пакунками у руках.

— Я ж обіцяла, що швидко впораюсь, — сказала вона, складаючи пакунки на задньому сидінні. — Їдемо назад.

Але повертатися прямо в шпиталь було би з мого боку неприпустимою помилкою, якщо не дурістю. Тим більше, в такий теплий і сонячний лютневий день.      Нічого не сказавши, я скерував машину до набережної, яка знаходилась від того ательє зовсім поруч.

Полюбив я цей закуток: широкий пірс, що заходив у Гудзон метрів на сто від берегу, місце для променаду та риболовлі. З пірсу відкривається живописний краєвид, відображений на багатьох рекламних листівках і буклетах Нью-Йорку. Річка тут розбігається по гирлах, які обводять острів Статен-Айленд, берег Нью-Джерсі і Мангеттен з його хмарочосами. Простір, широкий обрій. І повзуть, насуваються звідкись гнані вітром хмари. А під мостом Верразано, ледь не торкаючись перекриття, проходять гігантські лайнери: одні — швартуватись до порту, інші — з порту, в океан…

  Приїхавши на місце, я запропонував Джен вийти з машини і насолодитись краєвидом.

Ми неспішно гуляли по бетонному пірсу, що був огороджений по боках невисоким залізним парканом. Рибалки закидали у воду спінінги. Біля них на газетах і целофанових пакетах лежали шматочки нарізаної риби і краби з розтрощеними панцирами, яких використовували для наживки.

Хлоп’я років п’яти, у червоній курточці, відійшовши від мами, присів навпочіпки і найуважнішими чином вивчав щойно спійманого рибалкою оселедця. Риба плигала на бетоні, її морда від поранених гачком губ швидко укривалася кров’ю.

— Вона дихає! Вона розкриває зябра! — дивувалася дитина, торкаючись риби пальчиком.

— Ти коли виростеш, теж станеш рибалкою? Або капітаном корабля? — солоденьким голоском спитала Джен, нахилившись до дитини.

— Міс, ви мені заважаєте, — відповіло хлоп’я серйозно. — Чи ви не бачите, що я зайнятий рибою?

— Що-о?! — протягнула Джен и розсміялася.

І мені раптом так схотілося стояти собі коли-небудь на пірсі, щоб літали над водою невгамовні чайки і щоб неслися хмари, а з порту уходили в океан лайнери. І щоб мій синочок сидів поруч навпочіпки, вивчаючи жирного оселедця, торкався його відкритих зябер, його скривавленого рота, дивився, як він плигає на бетоні, виблискуючи лускою…

На мить я наче побачив цю картину. Як своє майбутнє: і сина свого побачив, і Джен, і себе із ними.

— А-а! — раптом скрикнула Джен, різко махнувши рукою.

Вона дивилась за огорожу, куди щойно улетіла її червона шапочка, що її зірвав з голови поривчастий вітер.

Шапочка погойдувалася на хвилях, її злегка перекидало у напрямку берега, але вона швидко ставала важкою, насочуючись водою.

— Ось тобі маєш. Залишилася фея без корони, — пожартувала Джен, поправивши розхристане волосся.

— Потримай, — не роздумуючи, я віддав Джен свою куртку, мобільник і портмоне.

Переліз через огорожу. Тримаючись однією рукою за трубу, іншу витягнув вперед, аби вхопити шапочку. Не дотягнувся.

— А-а, біс із ним! — сівши на край бетонного парапету, я опустив ноги і обережно, як лише міг, спустився у воду.

Мої ноги швидко торкнулися дна. Вода була не холодною як для лютого. А головне, було неглибоко — мені до поясу. Зробивши кілька кроків у воді, я схопив майже зниклу під водою червону шапочку і пішов назад. Вліз знову на пірс. Сорочка була мокрою по груди, штани і черевики, зрозуміло, були геть мокрі і важкі, наче з бетону.

Джен зашарілася від схвилювання, приймаючи з моїх рук свою мокру шапочку, котра, правду кажучи, зараз мала вигляд ганчірки для миття підлоги. Накинувши на мої плечі мою куртку, Джен метушилась, наче медсестра, яка збирається надати постраждалому першу медичну допомогу.

— Не хвилюйся, все нормально, — бадьоро сказав я.

Мій висновок про те, що вода не холодна, був дещо передчасним. У ногах, животі та пахві швидко ставало холодно.