Джен

— Нумо, тихо, хлопче! Іди-но спокійно, — наказав один з поліцейських і з тиском схилив голову Френсіса вперед.

— А-а…

***

Його відвели до «Психіатричної швидкої». Там зробили укол. А потім відправили до «гнізда зозулі» шпиталю в Мангеттені, де є спеціальне відділення для пацієнтів, які мають відкриті кримінальні справи — Френсіс все ще знаходився під наглядом прокуратури, відбуваючи рік умовно.

***

— В якому він шпиталі? — спитала Джен, розглядаючи своє прекрасне обличчя у люстерко косметички.

Її повіки блищали і грали сріблястими блискітками, на довгих віях лежав густий шар туші. Вона була у довгій бузковій сукні в талію. Судячи зі всього, збиралась на якесь паті.

— Що ж, в цілому картина мені зрозуміла: хлопчина не витримав стресу, змін, — продовжувала вона, коли ми в її кабінеті готувались до наради персоналу клініки, де я мав представляти справу Френсіса.

А я, склавши долоні між своїх розсунутих колін, сидів на її «психотерапевтичній» кушетці для пацієнтів.

— Забагато хороших подій звалилося на твого Френсіса в короткий термін. До хорошого теж треба звикнути. А він виявився не готовим до цього. Це по-перше. По-друге, Френсіс почав курити марихуану, а трава, як відомо, у деяких людей викликає галюцинації. Ну і наостанок: його психіатрична хвороба теж не стоїть на місці, а розвивається. Ось тобі і відповідь на питання, чому в нього стався нервовий зрив і чому він різав собі руки. А ти, Вікторе, зробив усе правильно, не розгубився, відразу ж викликав поліцію. І не дорікай собі ні в чому, ми, психотерапевти, всього передбачити не в змозі, — вона закрила косметичку.

— Так-так, все правильно: стрес, трава, галюцинації, хвороба. Але, може … Може, він дійсно вірить у Бога? Може, лише зараз, ставши вільним, опинившись серед нормальних людей, котрі про нього хоча б трошечки піклуються, він нарешті відчув в собі Бога? Відчув якесь каяття, відчув себе винуватим? Захотів покаятись за свої нехай і дрібні грішки, які в його очах зараз набули великого значення? — я дивився перед собою, де на підлозі наче з’являлися і розпливались якісь темні плями.

Джен похитала головою:

— Вікторе, тобі буде важко працювати із психічно хворими. Ти копаєш дуже глибоко. А це небезпечно — и не лише для психічно хворих, але й для психічно здорових.

Вона піднялася, даючи зрозуміти, що супервізія закінчилася. Позирнула на свій золотий годинничок на руці:

— Все, сподіваюсь, ми з тобою достатньо детально обговорили цю історію.

Одначе я залишався нерухомим.

Мене душили ревнощі: от зараз вона піде — у своїй чарівній сукні, у туфлях на високих підборах, вся в блискітках — до нього, до цього проклятого шкарбанаШварца. І я не знав, що зробити, щоб цього не сталося.

З подивом Джен дивилася на мене, намагаючись зрозуміти причину мого «пасивного спротиву». Здогадалась. Рішуче підійшла до дверей і замкнула замок. Повернулася і присіла переді мною навпочіпки:

— Милий Вікторе, я довго не хотіла розпочинати цю розмову, але, мабуть, доведеться. Я знаю, що ти до мене не байдужий. Але не треба. Не треба сидіти в машині біля синагоги по суботах, чатуючи на мене. Не треба слідкувати за мною, коли я іду з роботи. І малювати мене також не треба. Домовились?

Я наморщив лоба. Зараз, з цього місця і під цим кутом мені добре було видно пливкі лінії її стегон в обтислій сукні. Чарівливі лінії! Не знаю, підкоряючись якій силі, я раптом взяв руки Джен і потягнув її до себе!

На мить вона піддалася, може бути, від несподіванки. Я навіть встиг відчути, як пасмо її оксамитного волосся майнуло по моїй щоці.

Але тривало це лише мить. Вихопившись з моїх рук, Джен відійшла до дверей. Кинула на мене спопеляючу блискавку погляду.

— Ти при тямі? — спитала тихо. — Завтра ж я попрошу, щоби замість мене тобі дали іншого супервайзера.

Глава 10

Але вона нікого ні про що не попросила, а залишилась моїм супервайзером і надалі. Як і раніше, ми обговорювали з нею пацієнтів, сперечалися, розмовляли про мистецтво та політику. Словом, зовні мало що змінилося. Але між нами виникла якась таємниця, яку ми, як два заколотники, тепер приховували від усіх.

***

Якось Джен спитала, чи не можу я підвезти її під час ланчу до ательє, де їй терміново треба забрати якийсь одяг. Машину, так би мовити, було подано, і незабаром ми мчали бруклінськими вулицями в район Бей Рідж.

— Вікторе, я давно хотіла тебе запитати от про що. Ти ж українець, чи не так? — звернулася вона до мене дорогою.

— Саме так.

— Особисто я з українцями справи ніколи не мала і близько не була знайома. Але от моя бабуся і моя мати говорили мені не раз, що під час війни українці допомагали нацистам знищувати євреїв. Я про це чула і від інших старих євреїв з нашої громади.