Джен

Психотерапевти! Коли у вашому кабінеті з’явиться новий пацієнт і ви дізнаєтесь, що він артист, художник або музикант, прохаю вас: закрийте свої товсті книжки з психіатрії! Відійдіть від цієї людини якомога далі, навіть якщо ваш офіс маленький за розмірами! Дайте артисту якомога більше простору, свободи, дайте йому відчути себе на сцені, за роялем, у мольберта! Станьте для нього вдячним глядачем, прихильником — і ви врятуєте його швидше, ніж будь-які ліки, уколи і ваші марудні психотерапевтичні сеанси!

***

— Послухай, бро. Хочу спитати тебе: чому останнім часом ти часто носиш нагрудний хрест? Не пригадую, щоб раніше ти носив хрести. Чи це така нова мода? Твій новий артистичний імідж? — одного разу спитав я у Френсіса.

Але він наче не чув мене. Похмуро він дивився перед собою, поскубуючи бороду, яка тепер стала більш довгою і густою.

— Хел-лоу, бро, ти тут? Чи знову полетів кудись на зворотну сторону Місяця?

Він нарешті вийшов зі стану глибокої задумливості — подивився на мене. Але ненадовго — незабаром знову впер погляд у дальній куток стелі.

— Чесно кажучи, Френсісе, я нічого не розумію. У твоєму житті все складається добре, навіть чудово. Дах над головою є, судимість скоро знімуть. Джеймс навіть платить тобі невеличку зарплатню. Ти граєш на омріяному роялі, пишеш музику. Ну так, в тебе поки немає своєї групи, але не все відразу. Чому ти виглядаєш таким нещасним, чому постійно мовчиш? Джеймс також каже, що ти змінився: постійно огризаєшся, не робиш те, про що він просить. Та ще й траву став курити, — я голосно потягнув носом, наче даючи зрозуміти, що від одягу Френсіса дуже тхне марихуаною. — Що з тобою відбувається?

— Я вже не хочу бути музикантом, не хочу бути поп-зіркою, — тихо промовив Френсіс. Потім, озирнувшись на всі боки і впевнившись, що окрім нас в кабінеті нікого немає, зашепотів. — Знаєте, що зі мною нещодавно трапилось? Місяць тому я… бачив свого святого — святого Франциска, на честь якого мене назвали. Коли я був маленьким, бабуся Ванда мені багато розповідала про святого Франциска. І я його нещодавно побачив. Це сталося вночі. До моєї кімнати влетіла вогняна колісниця, запряжена трьома білими кіньми, і у палаючій кулі я розгледів свого святого. Він був у рясі, підперезаний мотузкою, і босоніж. Він благословив себе хрестом — ось так, — Френсіс перехрестився. — Святий сказав, що чекає на мене, що я маю слідувати за ним.

З подиву я відкрив рота. Мимоволі пригадав репродукцію якогось католицького святого, що висіла в його кімнаті серед бандитських плакатів.

— Не знаю, докторе, чому, але з тих пір я відчуваю себе винним у всьому.

Я — найстрашніший на землі грішник. Мені дуже погано… Ну чому мене не запроторили тоді до в’язниці? Чому мені дали лише рік умовно? — він міцно стиснув кістляві кулаки.

— Чекай-но, Френсісе, чекай. Ти ніякий не злочинець. Це ми всі злочинці, якщо дозволили такому трапитись із тобою. А ти ні в чому не винен. Так, ти брав участь у пограбуванні квартири, але ж ти сам мені колись казав, що стояв на шухері і навіть достеменно не знав, що ту квартиру збиралися грабувати.

  Киваючи головою мені у відповідь, але явно не слухаючи мене, він навіщось почав закочувати рукав своєї чорної футболки. Потім щось вийняв з кишені своїх широких джинсів. Я не встиг роздивитись, що то було. Через мить щось клацнуло і в його руці блиснуло лезо ножа.

— Я винен і заслуговую на це! — витягнувши вперед оголену ліву руку, він раптом почав краяти її ножем. — Отримуй, mother-fucker!

Кров приснула на його чорну футболку, потекла на джинси.

В мене запаморочилося в голові.

Таємну кнопку тривожної сигналізації, що була вмонтована у стіл, я тиснув щосили, подумки лаючи себе, що досі жодного разу не спромігся перевірити, чи працює вона. «Де ж поліція? Чому так довго?!»

— F-fuck, f-fuck! — волав Френсіс, сіпаючи головою. Він вже не різав собі руку, а дивився, як стікає кров. На його обличчі грала якась буйна, радісна посмішка.

У крові були його ніж, хрест, навіть борода.

«Що ж робити, де ж та бісова поліція?!»

… Грюкнули навстіж розчинені двері кабінету. Увірвалися двоє поліцейських зі шпитальної охорони.

— Не рухатись! Всім залишатись на своїх місцях!

Миттєво Френсіса звалили на підлогу, на нього зверху всівся один з копів, завів йому руки за спину і вдягнув кайданки. Інший коп, схопивши хлопця за волосся, міцно притиснув його обличчям до підлоги. Чорна футболка Френсінса швидко покрилася плямами крові. Руки копа, кайданки теж були у кривавих плямах.

— Докторе, ви в порядку? — спитав мене третій поліцейський. Він підняв ніж з підлоги і, витягнувши з кишені невеличкий целофановий пакет, розкрив його і поклав туди ніж.

— Так. Все о’кей, — відповів я, уважно розглядаючи ідеально круглу червону прим’ятину від кнопки на своєму вказівному пальці.

Копи підхопили Френсіса під пахви і поставили на ноги.

— Можна вести його?

— Так, можна вести.

— Куди його? В «Психіатричну швидку»?

— Так.

— Ідемо, хлопче.

Френсіс смикнувся кілька разів, йому було явно незручно в такому положенні — руки за спиною, ще й у кайданках.