Джен

З чорношкірим Джеймсом я був знайомий майже два роки — у клініці Гарлема лікував його дружину Маргарет від депресії, в якій вона перебувала після самогубства її сина. Джеймс був старший за свою сорокап’ятирічну дружину на шістнадцять років, але виглядав ще молодцювато: стрункий, підтягнутий, словом, у відмінній формі. Мені імпонувала його манера вдягатись таким собі стилягою тридцятих років минулого століття — він віддавав перевагу фасонним піджакам з накладними кишенями, вільним сорочкам зі стоячим комірцем і блискучим туфлям із вузькими носами.

Та воно й зрозуміло — Джеймс працював у сфері шоу-бізнесу, до того ж, не просто працював, а майже тридцять років був власником студії звукозапису Magic Music Corp. Колись записував музику на вінілові платівки, а зараз — на компакт-диски та в електронному вигляді.

Джеймс любив різну музику, аби це було, як він казав, «гуд продакт» (гарний продукт). Записував джаз, спірічуелс, рок, фолк. Скрізь на стінах його студії висіли вінілові платівки, які колись були записані ним і отримали нагороди.

Яйцеголовий, з дрібними чорними пружинками волосся, високий, з розхристаними фалдами розстібнутого піджаку, Джеймс ходив, пританцьовуючи, широкими коридорами і залами студії, наче шоумен. Тут же він вів і школу звукозапису, навчав бажаючих працювати на цій диявольськи складній апаратурі вартістю, за його словами, два мільйони доларів. Але справжньою гордістю Джеймса і його студії було королівське фортепіано — великий чорний рояль, і не просто рояль, а король роялів — фірми Steinway & Sons.

Як я вже казав, із Джеймсом я познайомився завдяки його дружині, яка після самогубства сина була у такому шоці, що безупинно їла, геть втратила сон і навіть почала галюцинувати. Джеймс сам привозив Маргарет до клініки на сеанси, терпляче чекав її в залі, виявляючи неабияку турботливість.

Маргарет була в нього третьою дружиною, не рахуючи численних минулих коханок; спільних з нею дітей в них не було. Маргарет не була красунею, а після трагедії із сином геть втратила жіночу привабливість і зовсім припинила стежити за собою. Але Джеймс, попри все це, був їй шалено відданий.

Через рік після трагедії Маргарет почала поступово приходити до тями, навіть іноді посміхалася. Вона була однією з перших і найуспішніших моїх пацієнтів. Моя інтернатура на той час вже закінчилась, але зв’язок ми зберегли. Іноді дзвонили одне одному. Зрідка я заходив до Джеймса на студію. На знак подяки за мою допомогу, не дивлячись на повну відсутність в мене музичного слуху і голосу, Джеймс наполегливо пропонував мені записати в нього сольний концерт, навіть був ладен безкоштовно забезпечити мене хором та інструментальним акомпанементом.

… Отже, ми із Френсісом — у студії Джеймса. Спитали у секретарки, де маестро, і пішли до зали.

Джеймс знаходився у кімнаті звукозапису, за величезним пультом. Ще два хлопчини років двадцяти, у навушниках, сиділи за тим же пультом, натискаючи якісь кнопки і рухаючи важільці.

— Стоп! Стоп! Ван секонд! — командував Джеймс. Побачивши мене, вітально кивнув і жестом попросив зачекати.

  Ця кімната була відокремлена від зали товстим склом. А в залі грав джаз-банд. Я запропонував Френсісу присісти на стілець. Жодним чином не очікуючи опинитись у справжній студії звукозапису, та ще й у супроводі самого «ку-ку лікаря», ошелешений Френсіс слухняно сів.

  Коли запис було скінчено, ми із Джеймсом пішли до нього в офіс. Я поцікавився, як справи у Маргарет і взагалі що в них новенького. Потім спитав, чи не може він взяти Френсіса до себе в учні:

— Гарний хлопець. Любить музику, колись грав на піаніно. Зараз ніде не працює і не знає, куди себе подіти. Не знаю, щоправда, як ви з ним вирішите питання з оплатою.

  Не з’ясовуючи подробиць, Джеймс погодився. Він виріс на вулицях Гарлему, все зрозумів без зайвих слів.

— Вікторе, друже, хай тебе це не хвилює. Ми з твоїм Френсісом самі про все домовимось, аби він хотів вчитися.

  Ми ударили по руках, і повернулись до зали, де залишили Френсіса. По дорозі сміялися — Джеймс полюбляв сипати жартами. На порозі зали я схопив Джеймса за борт піджаку.

  … Френсіс сидів за роялем, що тьмяно виблискував своїм чорним крилом у напівтемряві зали. Натискав на клавіші. Навколо нього стояли пюпітри і мікрофони на високих підставках.

— Та-та-та-та…

Звідси нам було його добре видно. Яскраве світло зі стелі лилося на його бліде, подібне на гіпсову маску, обличчя. Френсіс повільно опускав руки на клавіатуру, починав грати якусь мелодію, невпевнено, наче наосліп, намагаючись пригадати, як воно — коли пальці вільно літають по клавішах. Але щоразу збивався, нервово відривав руки від роялю, плечі його під чорною футболкою високо здіймалися. Він хмурився, закривав очі, знову вдаряв по клавішах обома руками. Він розумів, що геть не ті, не ті звуки видає інструмент. Френсіс хвилювався, розпачливо і здивовано дивився на клавіатуру, стискав кулаки піднятих рук, кусав губи. Обличчя його кривилося, наче він от-от заплаче. Повільно розтискав кулаки, із тремтінням знову торкався пальцями клавіш.