Джен

Якось одного разу в мене була зустріч у районі, де знаходився притулок Френсіса. І я вирішив зайти до нього у гості.

Френсіс дуже здивувався моєму візиту. Запросив до кімнати, а сам сів на ліжко з розкиданою постіллю. Запропонував мені стільця, але я став біля вікна, спершись на підвіконня.

— Не хвилюйся, нічого не трапилось. Просто був недалеко звідси от і подумав, чому б не заскочити до тебе.

Він підозріло зиркнув на мене. Потім знизав плечима, мовляв, ваше право. Дістав з пачки цигарку, закурив.

— У тебе, часом, і для мене цигарки не знайдеться? — запитав я.

— Ви палите? – він простягнув мені пачку.

— Бавлюсь іноді.

Я і направду палив дуже зрідка. І зараз, після другої затяжки, надто сильно вдихнув дим в легені і закашлявся. Посмішка промайнула на обличчі Френсіса.

— Це правда, що пачка цигарок коштує зараз десять доларів? — спитав я.

— Так, але в нас тут, у притулку, продають крадені цигарки гуртом, за десять баксів можна купити три пачки.

Я завів нейтральну розмово про погоду. Френсіс почувався тут набагато вільніше, ніж у моєму кабінеті. Воно і зрозуміло: шпиталь — це заклад, де він має відбувати повинність, лікуватись невідомо від чого. А тут, хоча й в притулку, все ж таки він був вдома.

Та й дійсно, така знаменна подія в його житті — сам «ку-ку лікар» завітав до нього в гості. Містер Віктор власною персоною! Адже, до речі, до нього в гості сюди ніколи не приходили ані мати, ані батько, ані друзі, ані подруги (котрих, власне, в нього і не було). Приходили лише чергові по притулку з перевірками, робітники зі знищення домашніх комах і соціальний робітник від суду з нагляду за його лікуванням.

В кімнаті відчувався важкий запах хлорки, невипраного одягу і цигарок. На столі стояв старенький комп’ютер. Всі стіни були прикрашені плакатами із зображеннями бандитів у шрамах з пістолетами та кинджалами.

І зовсім недоречно в цій галереї насильства у дальньому кутку на стіні висіла репродукція із зображенням якогось католицького святого.

— Еге ж,бро, страшнувато в тебе тут…

Раптом з-під ганчірки для підлоги вибіг великий тарган і помчав до батареї.

Я спробував розчавити його ногою, але він вислизнув з-під моїх туфель. Я кинувся йому навздогін, намагаючись його прибити, аж поки він не зник у щілині під відклеєним від підлоги плінтусом.

Моє полювання на таргана здорово розважило Френсіса, він навіть розсміявся. От забавка: «ку-ку лікар» ганяється у притулку за тарганами!

— Втік, падлюка, — поскаржився я.

— Таргани — то ще не біда, нехай собі бігають, від них шкоди нема. Аби не блошиці. Пам’ятаю, жив я колись в одному притулку з мамою та сестрою. Так от там було справжнє жахіття: ми щоранку просиналися у кривавих пухирях від укусів блошиць, жодні мазі не допомагали. Ми знімали з себе весь одяг і спали голі на гумових килимках. Як мамка не галасувала, не вимагала, щоби потруїли, — все марно. А в іншому притулку жили миші, ми по всій кімнаті розсипали отруту і потім знаходили дохлих мишей усюди, навіть у духовці.

— За це ти так не любиш свою матір?

— Матір? Через неї я тинявся по притулках і чужих домівках. Через батька і через неї… — насупившись, він стиснув у кулаку кутик ковдри. Ніхто не знає, що зі мною робили в тих прийомних родинах. В одній домініканській родині було дві сестри, старші за мене на три роки, мені тоді було тринадцять. Ці суки з довгими руками і жирними дупами прив’язували мене до ліжка, знімали з мене штани і знущалися над моїм «здорованем», — він схилив голову, вказуючи вниз, поміж своїх розставлених ніг. — Тягнули його, лили на нього якусь смердючу рідину. А коли приходив їхній батько, вони жалілися йому, що начебто я їх мацаю, і мене наказували. Я нікому не розповідав правду, боявся, що мене віддадуть до ще гіршої родини, — він шморгнув носом, готовий ось-ось розрюмсатись. — Одного разу я заліз на дах будинку, хотів стрибнути, щоб розбитися на смерть…

  Зараз цей грізний Френсіс, цей вже майже король однієї із самих кривавих молодіжних банд Америки, був схожий не безпомічного хлопчика, у якого чомусь виросли вуса та борода.

  Раптом за стіною залунали звуки музики — хтось грав на піаніно.

— Рональд. Він нещодавно тут оселився і припер із собою електронне піаніно.

Дослухаючись до мелодії, Френсіс закрив праве око, а ліве вирячив так широко, що брова над ним помітно вигнулася:

— От довбень, хто ж так грає Моцарта?

— Ти вмієш грати на піаніно?

— Так. У школі, де я вчився до дванадцяти років, у нас був клас музики. Я проводив там за піаніно весь свій вільний час. Я навіть грав у шкільному оркестрі. Шкода, що в нас було тільки піаніно в класі, бо я завжди мріяв зіграти на справжньому концертному роялі. Вчитель казав, що я геній і стану зіркою. Це найкраще, що було в моєму житті. Але потім матір посадили за проституцію, мене з тої школи забрали і віддали до притулку…

А за стіною хтось грав на піаніно.

— Постривай, — я дістав з кишені мобільник та подзвонив. — Джеймсе, ти не проти, якщо я зараз під’їду до тебе з одним хлопчиною?

Сховавши мобільник, я застібнув блискавку своєї куртки:

— Нумо, друже, поїхали до справжнього короля.

***