Джен

— Ні, дякую… Сьогодні п’ятниця, Шабат. Цариця Субота, — трохи помовчавши, вона раптом заспівала щось на ідиш. — Кожний Шабат ми в родині співали цю пісню. Ми із Сарою запалювали свічки і, накривши на стіл, чекали батька із синагоги. Він приходив, читав молитву і наливав у чару вино. Потім ми їли халу, я завжди виколупувала з неї ізюм, а мама казала, що я ласунка і занадто перебірлива, а треба брати те, що пропонують, — хмикнувши, вона знову заспівала ту саму пісеньку. — Знаєш, про що ця пісня?

— Про що?

— Про Жінку. Про те, що Жінка — коштовніша за будь-які перли… Уявляю обличчя Сари, якби вона мене зараз побачила… В тебе душ працює?

— Так, звичайно. Зараз дам тобі чистий рушник.

Вона піднялася, і по хвилині я почув шурхіт клейончастої штори у ванній і шум води з душу.

***

Вранці Джен наводила біля дзеркала марафет. Вона вже була у сукні, волосся розчесане, губи нафарбовані. Лише босоніж — її туфлі стояли в коридорі.

Я варив каву біля плити. Через квадратний отвір у стіні, що розділяє кухню і кімнату, поглядав на Джен. Невдовзі виніс з кухні до кімнати і поставив на стіл дві чашки кави, цукорницю та молоко.

— Не йди. Нам тепер поспішати нема куди.

— Вікторе, дорогенький, ти що, дійсно гадаєш, що між нами можливе щось серйозне? Смішний ти. Мій син тобі в друзі годиться. А я — стара, товста, хвора. Як почну перелічувати свої хвороби — злякаєшся.

Вона відійшла від дзеркала. Потім подивилася на стіни, увішані ескізами, де Джен в подобі Чорного Лебедя, у балетній пачці, «ню»…

— Картинна галерея, присвячена міс Дженніфер Леві. Я була для тебе не лише супервайзером, але й натурницею. Сподіваюсь, непоганою, — вона підійшла до столу, де я робив останнє сервірування з чайними ложечками. — Все. Я прийняла рішення. Вікторе, можна тебе попросити про одну послугу? Але пообіцяй, що виконаєш те, про що я тебе зараз попрошу.

  Із найсерйознішим виглядом я продовжував розкладати дві чайні ложечки — то одну вирівнював біля чашки, то другу.

— Ти маєш забути про мене. Я напишу тобі відмінну характеристику за проходження інтернатури. І можеш бути задоволений, що переспав зі своєю супервайзеркою, занеси мене у список своїх перемог.

  Нахмурившись, я поклав другу ложечку рівно на такій же відстані від блюдечка, як і першу.

— О’кей, хочеш дізнатися правду? Я з тобою вирішила просто спробувати. Задля того, щоб угамувати свою жіночу цікавість. Захотіла відчути деякі почуття. Тобі цього не зрозуміти.

— То як, задоволена?

Нічого не відповівши, вона пішла в коридор, де стояли її туфлі. Не нахиляючись, пальцем ноги поправила шкіряний задник, що підвернувся. Потім дістала із сумочки мобільник:

— Я хочу викликати таксі, яка в тебе адреса?

Я назвав свою адресу.

— Ти навіть не пропонуєш відвезти мене додому! — обурилась вона.

— Я не твій персональний водій. А тобі вже давно час самій сісти за кермо і почати водити машину.

— Ти не мій чоловік, аби вказувати мені, що я маю робити, а що ні.

Вона зателефонувала у таксі, запитувала в диспетчера, скільки доведеться чекати, обурювалась, чому так довго.

— Залишся. Адже нам добре вдвох. Навіть якщо я не твій чоловік.

— Вікторе, дорогий. Так, ти мені також небайдужий, ти це хочеш почути? Я навіть від Марка пішла, до твого відома. І зараз жалкую про це. Останнім часом я стала коїти страшні глупства. І все через тебе… Розумієш, ми з тобою дуже різні. І мені це абсолютно не потрібно. Не потрібно, — повернувшись, вона взялася за ручку дверей, щоби відкрити їх.

 За три широких кроки я підійшов до неї, підхопив її на руки і поніс до дивану. Джен дриґала ногами, била мене у груди.

— Ти псих, псих, пси…

***

Всі вихідні ми провели разом. У неділю ввечері я відвіз її додому. Вона вбігла на ґанок, майнула мені на прощання рукою. Раптом змахи її рук змінили напрямок, і вона стала кликати мене до себе.

Я увійшов до неї в дім. Рік тому я навіть уявити не міг собі подібне, а зараз це здавалося таким простим і природнім. За ці два дні я настільки з нею «злився», настільки відчував себе частиною її, а її у собі, що просто не розумів, як міг жити без Джен раніше. А я і не жив раніше. Так, тинявся по землі без долі, без жодного діла і сенсу.

Ми пили каву, вона розповідала мені історії театральних афіш і картин на єврейську тематику, що висіли на стінах її вітальні. Показала красивий срібний посуд у шафі. Мене, щоправда, дещо втомили її часті вибачення за «невеличкий безлад» в хаті, котрий правильніше було би назвати великим погромом.

Майкла вдома не було, він зависав у якомусь клубі. Ото буде хлопцю сюрприз, коли побачить мене в їхньому домі, як я попиваю чай або коньяк з його мамою.

Глава 13

У понеділок зранку я довго стукав у двері кабінету Джен, але на мій стук ніхто не відповідав.

— Джен сьогодні не прийде, — сказала мені секретарка, яка проходила повз мене.

— Чому? Вона взяла вихідний?

— Який вихідний? Ти хіба не знаєш, що сталося?

— Ні.

— Її син потрапив у автомобільну аварію.

— Що?!