Джен

— Майкл був чудовим хлопцем, добрим і скромним, чесним і веселим, — говорив рабин. — Але Всевишній розсудив таким чином і вирішив забрати Майкла від нас до Себе. І тепер весь Дім Ізраїлю страждає, тому що Майкл більше не з нами. Адже відхід навіть одного єврея — це трагедія для всього народу, і віднині наш народ зруйновано, як колись було зруйновано наш Храм…

Рабин раз по раз замовкав, його голос все частіше дрижав, було видно, що йому зараз дуже важко все це казати і підбирати слова розради, тому що перед ним, загорнута у білу тканину з вишитою сріблястою зіркою, стояла труна, в якій лежав двадцятирічний хлопець.

Плач, рабине, плач! Шукай слова примирення з життям і з Богом. Розумію, тобі також важко зараз. Тому що нема відповідей у нас — за що і чому гнів Божий іноді до нас такий сильний і страшний, сильніший за Його величезну милість до нас…

Після молитви чоловіки підійшли до труни, що стояла на візку, і повільно покотили її до розчинених зовнішніх дверей, туди, де лила нескінченна злива.

Джен вели за труною під руки дві жінки. Вона так голосила, що в мене до сих пір (навіть, коли я пишу ці рядки) звучить у вухах її голосіння, і я бачу її спотворене стражданням обличчя. Чорна сукня і розхристаний плащ з’їхали вбік, чорний капелюшок злетів з її голови в калюжу. Джен нахилилася, щоби капелюшок підняти, потім раптом сіла навпочіпки і кричала, кричала, обхопивши голову руками.

Майкле! Майкле!

Глава 14

Я намагався дізнатись про цю трагедію все, що міг. Вимальовувалась така от картина.

В той злощасний день Майкл вивернув собі руку, тому за кермом машини опинився Френсіс. Водійські права у Френсіса були, але досвід водіння — мінімальний. Вони поверталися вночі з якогось клубу у Гарлемі. Погода була дощовою, дорога слизькою. От хлопець і не впорався з керуванням. Причому швидкість він не перевищував, прихована камера перед поворотом на Третю авеню показала, що «Тойота» Майкла їхала на припустимій швидкості. На повороті водій різко загальмував, машина пішла юзом, і її, розвернувши, кинуло на зустрічну смугу, по якій їхав автобус.

Френсіс і Фрея сиділи спереду, були пристебнуті ременями безпеки, на додачу їх вберегли повітряні подушки. А Майкл був позаду і пристебнутий не був.

Френсіс був абсолютно тверезий — ані алкоголю, ані трави, жодної іншої наркотичної гидоти в його крові не виявили.

Загалом, ніхто не винен. Ніхто. Нема винних. Так буває. Але один — у могилі, а другий — у слідчому ізоляторі в’язниці.

Можливо, звинувачень Френсісу не висунули би і його, недовго протримавши і у всьому розібравшись, звільнили би, якби… він раптом не повідомив, що навмисно вбив Майкла! І почав доводити слідчим, що навмисно створив аварійну ситуацію, спеціально розвернув машину таким чином, щоби потрапити під автобус і щоб Майкл загинув.

Навіщо він це зробив? Які мотиви? Начебто на ґрунті ревнощів — ревнував Фрею до Майкла. Ще Френсіс запевняв, що він член банди «Латин Кінгз».

Допитують Френсіса, намагаючись визначити ступінь його осудності і розібратись, що в його словах є правдою, а що ні. Допитують Фрею. Прокуратура запросила в нашій клініці роздруківки записів моїх сеансів із Френсісом. Тож слідчі зараз читають всю його історію за останній рік, як він хотів вступити до банди, різав собі руки і грав у панк-групі.

А мені все було зрозуміло і так: ані любовний трикутник, ані «Латин Кінгз» до того, що трапилось, не мають жодного відношення.

По-перше, Фрея лесбійка і, за її словами, з хлопцями її пов’язували лише дружба та музика. По-друге, до жодної банди Френсіс не вступав. І по-третє, він просто погано водив машину.

Дізнавшись, що Майкл загинув, Фресніс був у шоці, відчув страшне почуття провини. Але замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і зрозуміти, в чому саме він винний, він почав вигадувати історії, аби обдурити слідство. Він вирішив, що має бути покараний в’язницею, щоб спокутувати свою провину. А потім і сам повірив в це і зараз вірить, як фанатик, і від своїх слів ні за що не відмовиться.

***

Всі мої однокурсники, отримавши дипломи, метушилися у пошуках роботи. Розсилали резюме, збирали рекомендації.

Але я свої пошуки відклав на невизначений термін. Отриманий диплом із золотавою печаткою валявся десь у ящику разом з неоплаченими рахунками за комунальні послуги і першим рахунком боргу за навчання. Дивом я нашкрябав грошей на оплату квартири за липень. Але чим буду платити у серпні, найменшого уявлення не мав. У крайньому випадку продам машину. А далі?

Та яка різниця, що буде далі? Я думав лише про Джен, що з нею. Кілька разів телефонував їй, залишивши повідомлення. Але вона не відповіла. У шпиталі вона взяла відпустку на три місяці «за станом здоров’я».