Джен

В її кабінеті теж все було суто професійним. Винятком з лікарського антуражу була лише невеличка репродукція відомої картини Дега «Прима-балерина на сцені», що висіла на стіні. З цього можна було зробити висновок про пристрасть Джен або до живопису Дега, або ж до балету.

Її простота і щирість в спілкуванні були маскою, вірніше, професійним стилем. Як зимове сонце, доктор Дженніфер дарувала свою люб’язну посмішку і колегам, і пацієнтам. Але коли потребувала ситуація, Джен вміла і хмуритися, і скрушно зітхати. Я не міг зрозуміти, коли вона залишається байдужою, лише майстерно вдаючи якісь почуття, а коли дійсно співчуває.

Весь цей набір «технічних» засобів повною мірою вона застосовувала і до мене. Один раз на тиждень в своєму кабінеті вона вислуховувала мої коментарі з приводу проведених мною сеансів, і ми разом розбирали справи хворих. Зазвичай в цей час Джен уважно розглядала свій манікюр, своє обличчя в люстерку, розмовляла по телефону зі своїми родичами. Часто-густо наші бесіди переривав своїми візитами… Марк Шварц — завідуючий відділенням отоларингології, яке знаходилось на п’ятому поверсі в тому ж корпусі, що і наше.

***

Я знайомився з пацієнтами. Вивчав роботу складного механізму, яким є великий нью-йоркський шпиталь, і … щоразу боровся із собою, дивлячись на пружні стрункі литки та мереживний капелюшок Джен.

Кілька разів, коли вона збиралась на ланч, напівжартома пропонував їй свою компанію, а одного разу, наче випадково, прохопився, що збираюсь у кіно. Мої спроби залицятися були відхилені з найпринизливішою ввічливістю.

Якимось новим, досі невідомим вітром повіяло і овіяло мою душу, коли в своєму кабінеті я вперше побачив її розумні, пристрасні, з ледь помітною лукавинкою очі, чорне з відливом воронячого крила волосся, що спадало їй на плечі. Цей незнаний вітер дмухав с тої хвилини безперервно, дмухав з усіх чотирьох сторін світу.

Але… Було занадто багато «але», щоб бодай хоч на щось розраховувати. Джен була старшою за мене на одинадцять років: насправді їй було не сорок, як мені спочатку здалося, а сорок вісім. Вона — ортодоксальна єврейка, народжена в Америці. В неї свій дім у престижному районі Вільямсбург. Має ексчоловіка і двох дітей.

А я — студент з невизначеним майбутнім. Орендую дешевеньку квартирку в кримінальному районі Нью-Йорка і ледве спроможний зводити кінці з кінцями.

Навіть якщо і відкинути всі ці «але», видалити їх на хвилинку, мов з помаху чарівної палички, залишиться ще одне «але», котре видалити неможливо — завідуючий відділенням отоларингології Марк Шварц, якого назвати бойфрендом Джен якось і незручно, враховуючи його поважний вік — 62! Тому назвемо його по-старому — коханцем. (До речі, він був одружений.)

Проте… Щось таке світилося в її очах, якийсь вогник мерехтів, щось невимовлене залишалось в її словах… Так мені принаймні здавалось.

У визначений для супервізії день я особливо ретельно голився і приводив себе в повний ажур. Не йшов — летів по коридору до її кабінету, втішаючи себе думкою, що Джен також із нетерпінням чекає на мою появу.

Глава 4

— Це несправедливо, Джен. Ви знаєте про мене вже доволі багато: з якої я родини, якого роду-племені. Знаєте, що я колись закінчив інститут з Бізнесу і Менеджменту, але помилився з вибором професії, і що два роки тому я розлучився. Але про себе ви нічого мені не розповідаєте. Якась гра в одні ворота виходить, — одного разу обурився я.

  Частина правди в цих словах була. Джен неприховано цікавилась мною: на наших супервізіях все більше часу ми приділяли темам, далеким від психіатрії.

  Але вона, як і раніше, залишалася для мене сонцем, що сяє над вічною мерзлотою. Щоправда, в наших відносинах помітно поменшало вимушеності. В кабінеті, залишаючись зі мною наодинці, Джен легко скидала з голови свій «релігійний» молодіжний капелюшок, який, до речі, їй дуже пасував.

  Мені подобався такий її жест довіри і розкутості, одначе далі капелюшка справа не йшла. Я так і залишався у ролі її таємного шанувальника-інтерна, яких в неї було вдосталь до мене і, напевне, буде після.

  З її телефонних розмов і деяких коментарів я зрозумів, що з чоловіком вона давно розлучена, але якісь стосунки, пов’язані з дітьми та фінансами, вони зберігають. Її син нещодавно закінчив школу і вчиться в коледжі, старша донька заміжня і працює програмістом. Ще Джен входила в якусь єврейську благодійну організацію, що допомагала жертвам Голокосту. Ось, власне, і все, що я про неї знав. А, забувся, ще той Шварц, був би він здоровий.

— Що ж ви хочете про мене знати? — спитала вона.

— Наприклад, ви ніколи не розповідали мені про цю репродукцію. Чому вона у вашому кабінеті? — я вказав на репродукцію картини Дега «Прима-балерина».

— Ви хочете знати лише це? Таку дрібничку? — в голосі Джен прозвучали розчаровані нотки.

— Іноді якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, ніж вся її біографія.