Джералдова гра

Вона взяла блузку й просунула в неї голову. Для спантеличеного шокованого розуму той факт, що вчора було досить тепло для такого повсякденного верху без рукавів, здавалося, переконливо доводив існування Бога. Джессі не думала, що зможе просунути подерту праву долоню в довгий рукав.

«Не зважай, — подумала вона, — це ж божевілля, і мені не треба жодних вигаданих голосів, що б це озвучували. Я думаю поїхати звідси — принаймні спробувати, — а єдине, що треба зробити, — це просто посунути крісло й під’єд­нати телефон. Певно, все через крововтрату — я тимчасово здуріла. Це навіжена ідея. Бляха, ну не важить же те крісло п’ятдесят фунтів… Я майже в безпеці!»

Так, от тільки річ не в кріслі й не в тому, що хлопаки з рятувальної служби знайдуть її в одній кімнаті з голим погризеним трупом її чоловіка. Джессі думала, що готувалася б рушати в «мерседесі», навіть якби телефон працював належним чином, навіть якби вона вже ви­кликала поліцію, швидку й маршовий оркестр Дірінгської школи. Тому що важливий не телефон, зовсім ні. Важливо… ну…

«Важливо те, що мені треба вшитися звідси просто зараз, — подумала Джессі й раптом здригнулася. Голі руки вкрилися сиротами. — Бо те створіння повернеться».

У яблучко. Проблема не в Джералді, не в кріслі й точно не в тому, що подумають рятувальники, коли приїдуть і побачать цю ситуацію. Проблема навіть не в телефоні. Проблема в космічному ковбої, її старому другові, докторові Думі. Саме тому вона вдягається й проливає ще ­трохи крові, замість того щоб докладати зусиль для відновлення зв’язку із зовнішнім світом. Чуже створіння десь близько, у цьому вона була певна. Воно лише чекає темряви, а темрява прийде вже незабаром. Якщо Джессі відключиться, намагаючись відсунути крісло від стіни або радісно повзаючи в пилюці й павутинні позаду нього, то може ще бути тут, зовсім сама, коли прибуде те створіння з валізою із кістками. І навіть гірше, на той момент вона ще може бути жива.

Та й, крім того, її гість таки обрізав дроти. Джессі ніяк не могла це знати… але в душі все одно розуміла, що так і є. Якщо вона пройде через тяганину з кріслом, вставить штекер у роз’єм, телефон усе одно не працюватиме, так само як телефон на кухні й у сінях.

«Та й узагалі, що тут такого? — сказала вона голосам. — Я планую виїхати на головну дорогу, от і все. Порівняно з експромтною операцією зі склянкою, суванням подвійного ліжка через усю кімнату і втратою пінти крові, це буде просто поїздочка з вітерцем. “Мерседес” — машина хороша, дорога до траси пряма. Я пхатимуся до шосе 117 на швидкості миль із десять, а як доїду й почуватимусь надто втомленою, щоб ще дістатись універмагу “Дейкін”, то просто з’їду на узбіччя, ввімкну аварійку, а коли побачу, що хтось під’їжджає, — ляжу на клаксон. Найважливіше в машині — це замки. Як тільки я сяду всередину, то замкну всі двері. Воно не зможе пролізти».

«Не зможе», — спробувала поглузувати Рут, але Джессі здалося, що і та трохи злякана — саме так, навіть Рут.

«Правильно, — відповіла Джессі. — Це ж ти завжди казала, що мені варто частіше забувати про голову й робити те, що велить серце, правда? Ще й як. І ти, Рут, знаєш же, що мені зараз велить серце? Каже, що “мерседес” — мій єдиний шанс. Якщо хочеш із цього посміятися — вперед… але я вже вирішила».

Рут, однак, сміятися не хотіла. Рут замовкла.

«Джералд віддав мені ключі просто перед тим, як ви­йшов з машини. Він тоді потягнувся назад за портфелем. Так же, правда? Боже, лиш би мене тут не підвела пам’ять».

Джессі запхала руку в ліву кишеню спідниці й знайшла лише кілька серветок. Потяглася правою долонею, боязко притискаючи її до зовнішнього боку, і видихнула з полегшенням, коли відчула знайомий випин ключів від автомобіля й великого круглого брелока, який Джералд подарував їй на попередній день народження. На дармовисі були слова «СЕКСІ-ШТУЧКА». Джессі вирішила, що ще ніколи не почувалася менш сексі й більше штучкою за все життя, але це нормально, з цим вона може змиритися. Ключ у неї в кишені, ось що важливо. Ключ — це її квиток із цього страшного місця.

Кеди лежали один біля одного під телефонним столиком, але Джессі вирішила, що одягу з неї наразі вистачить. Вона почала повільно, дрібними калічними кроками пробиратися до дверей у коридор. Дорогою нагадала собі, перш ніж виходити назовні, перевірити там телефон — гірше від цього не буде.

Джессі заледве обігнула узголів’я ліжка, коли навколо знову почало вислизати світло. Наче яскраві промені, що падали через західне вікно, насправді під’єднані до рео­стата регулювання, і хтось почав його скручувати. Промені потьмяніли, і разом з тим зникла діамантова крупа, що крутилася в них.

«О ні, тільки не зараз, — благала вона. — Прошу, та ви жартуєте».

Але світло продовжувало тьмянішати, і Джессі зрозуміла, що її знову несе, верхня частина тіла описує в повітрі дедалі ширші кола. Вона спробувала намацати стовпчик ліжка, але натомість схопилася за скривавлений наручник, з якого нещодавно вибралася.