Джералдова гра

«20 липня 1963 року, — незв’язно подумала вона. — 17:42. Повне затемнення. Чи хоч хтось посвідчить?»

Ніс наповнив запах поту, сперми й батькового одеколону. Їй хотілося виблювати, але на це раптом не вистачало сил. Джессі спромоглася на два нестійкі кроки, а тоді повалилася на кривавий матрац. Очі були розплющені й час від часу кліпали, але поза тим вона лежала, обм’якла й непорушна, наче її потопельницею винесло на якийсь безлюдний пляж.

34

Першою думкою після повернення було те, що темрява означає смерть.

Другою — що якби вона померла, то права рука не боліла б так, наче її запалили напалмом, а тоді оббілували лезами. Третім прийшло розпачливе усвідомлення, що, оскільки навколо темно, а очі в неї розплющені — принаймні так здавалося, — напевно, сонце вже зайшло. Від цього Джессі квапливо висадилася з того проміжного місця, де лежала не зовсім непритомна, але в глибокій пост­шоковій апатії. Спершу Джессі не могла пригадати, чому думка про захід сонця так її лякає, а тоді

(космічний ковбой — монстр любови)

усе повернулося до неї, потоком настільки сильним, що бив наче електрошок. Вузькі мертвотно-бліді щоки, високе чоло, палкі очі.

Поки вона напівсвідома лежала на ліжку, знову здійнявся сильний вітер, і задні двері знову грюкали. Якусь мить єдиними звуками були шум вітру й стукіт дверей, а тоді в повітрі здійнялося довге й тремтливе завивання. Джессі здалося, що це найжахливіший звук, який вона будь-коли чула. Від нього уявлялася жертва передчасного поховання після того, як її ексгумували й дістали з труни, жива, але божевільна.

Звук затих у тривожній нічній темряві (і ця темрява таки нічна, тут жодних сумнівів), але за мить озвався знову: нелюдський фальцет, сповнений ідіотичного жаху. Він кинувся на неї, ніби жива істота, від чого Джессі безпорадно здригнулася на ліжку й потяглася до вух. Вона прикрила їх, але коли крик пролунав утретє, це не до­помогло.

— Ой ні, — простогнала вона. Їй ще ніколи в житті не було так холодно, так холодно, так холодно. — Ой ні… не треба.

Виття понеслося вглиб вітряної ночі й поновилося не одразу. Джессі отримала вільну мить, щоб перевести подих і зрозуміти, що то просто собака — мабуть, той самий, як на те пішло, котрий зробив з її чоловіка особистий макдрайв. Тоді крик поновився, і було неможливо повірити, що хоч якась істота в людському світі здатна видавати такий звук. Це точно банші чи вампір, що корчиться з кілком у серці. Поки завивання підносилося до кришталевого піка, Джессі зненацька зрозуміла, чому тварина видає такий звук.

Побоювання справдилися, воно повернулося. Собака це якось знає, якось відчуває.

Джессі вся затрусилась. Очі ошаліло стрибали по кутку, де минулої ночі бачили гостя, — кутку, де він залишив сережку з перлиною та один слід стопи. Зараз було надто темно, щоб розгледіти ті артефакти (звичайно ж, якщо припустити, що вони взагалі там є), але на секунду Джессі здалося, що вона побачила в кутку саме створіння, і тоді відчула, як до горла здіймається крик. Вона міцно склепила очі, знов розплющила їх і не побачила нічого, крім розхитаних вітром тіней за західним вікном. Далі в тому напрямку, на лінії горизонту, за звивистими обрисами сосон, виднілася блякла золота стрічка.

«Година десь сьома, але якщо видно захід сонця, то, може, ще не так пізно. Це означає, я була непритомна приблизно годину, півтори максимум. Може, ще не так пізно, щоб звідси забратися. Може…»

Цього разу собака наче закричав. Від цього звуку Джессі захотілося кричати у відповідь. Вона вхопилася за один зі стовпців ліжка, бо знов захиталася на ногах, і зненацька зрозуміла, що не пригадує, як взагалі встала з ліжка. Отак її перелякав той пес.

«Візьми себе в руки, мала. Глибоко вдихни й візьми себе в руки».

Вона підкорилася, глибоко вдихнула, і запах, який втягнула з повітрям, був їй знайомий. То був наче той безбарвний запах мінералів, що стільки років переслідував її, — запах, який для неї означав секс, воду і батька, — але не зовсім той. У цій версії домішався якийсь інший сморід чи смороди — старий часник… давня цибуля… земля… може, немиті ноги. Запах скинув Джессі назад у криницю років і наповнив безпорадним, несформульованим страхом, наче в дитини, що відчуває, як безлика, безіменна істота — якесь Воно — терпляче чекає під ліжком, щоб та витягла ногу… чи, може, звісила руку…

Вітер дув. Двері грюкали. А десь поруч тихо заскрипіла дошка, як роблять дошки, коли хтось намагається легенько й безшумно крастися.

«Воно повернулося, — прошепотів їй розум. Це заговорили всі голоси одночасно, вони переплелися в товсту косу. — Це той запах, що відчуває пес, що відчуваєш ти, і, Джессі, саме тому заскрипіла дошка. Те створіння, що було тут минулої ночі, повернулося по тебе».

— О Боже, ні, — застогнала вона. — Боже, ні. Господи, ні. Боженьку, тільки б це була неправда.