Джералдова гра

Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства, мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд. Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зо­в­сім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.

«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»

То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того, вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ніколи не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.

Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голосом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила, як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що уявити собі таке — дуже легко.

«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»

Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски, що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.

У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…

«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися, правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї, Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто жахливо мало».

Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика, ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто. Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і безпомилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворухнути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.

«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? — у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. — Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозволиш це?»

Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діаманти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.

Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на середньому й підмізинному пальцях лівої руки, шалено тремтячими великим і вказівним пальцями правої. Коли вона стиснула, біль на тильному боці долоні був тьмяним і далеким. Усі дні й роки свого шлюбу вона майже постійно носила ті кільця на пальцях, і коли востаннє знімала їх, то довелося намилювати. Але цього разу вони зіслизнули легко.

Джессі витягла скривавлену правицю в бік створіння, яке вже дійшло до книжкової шафи просто біля входу в кабінет. Кільця лежали в Джессі на долоні містичною вісімкою під імпровізованою пов’язкою з прокладки. Створіння спинилось. Усмішка на його пухкенькому безформному роті здригнулася й трансформувалася в якийсь новий вираз, що міг бути гнівом або просто збентеженням.

— На, — шорстко і здавлено прогарчала Джессі. — На, візьми. Бери й відчепися від мене.

Перш ніж створіння поворухнулося, Джессі кинула персні у відкритий кошик, як колись кидала монетки в кошики «ТОЧНА РЕШТА» на Нью-Гемпширській дорожній заставі. Між ними тепер було менш ніж п’ять футів, відкрита частина кошика була велика, і обидва персні залетіли всередину. Вона чітко почула подвійне цокання, коли обручка й каблучка заручин упали на кістки незнайомців.

Губи створіння знов оголили зуби, і воно знову почало видавати свистяче оксамитове сичання. Воно ступило вперед, а тоді щось прокинулося — щось, що лежало приго­ломшене й невірне на долівці її розуму.

— Ні! — скрикнула Джессі.

Вона обернулася й хиткою ходою рушила коридором. Навколо віяв вітер, грюкали двері, ляскала віконниця, завивав собака, а воно було прямо позаду неї, так, вона чула сичання, і в будь-яку мить воно потягнеться до неї, тонка бліда долоня на кінці фантастичної руки, довгої, наче мацак, вона відчує, як гнилі білі пальці змикаються на горлі…

І от Джессі вже біля задніх дверей, відчиняє їх, висипається на ґанок і перечіпається через власну ногу. Падаючи, якимсь чином вона нагадала собі в процесі повернути тіло так, щоб приземлитися на лівий бік. Так і вийшло, але все одно вона вгатилася сильно, трохи іскор посипалося. Джессі перевернулася на спину, підняла голову й вирячилася на двері, очікуючи побачити, як худе бліде обличчя космічного ковбоя маячить за москітною сіткою. Цього не сталося, а ще вона більше не чула сичання. Не те щоб це мало якесь велике значення. Те створіння може в будь-яку мить вискочити з будинку, вхопити її й роздерти горло.