Джералдова гра

 Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я подумала: «Може, він заповз униз, так, що його не видно в дзеркалі». Тож я спромоглася обернутися, хоча й зараз мені заледве в це віриться, зважаючи на те, яка я була виснажена. Навіть від найменшого руху рука боліла так, наче хтось штрикав її розпеченою до червоного кочергою. Звісно ж, нікого там не було, тому я спробувала переконати себе, що коли бачила його востаннє, то були просто тіні… тіні й перепрацьований розум мій. Але, Рут, я не могла до кінця в це повірити: навіть коли зайшло сонце, я була не в наручниках, не в будинку, а замкнута у власній машині. Мені здавалося, якщо він не на задньому сидінні, то в багажнику, а якщо не в багажнику, то скрутився під заднім бампером. Іншими словами, мені здавалося, що він досі зі мною, відтоді й навіть дотепер. Я хочу, щоб ти — і будь-хто — зрозуміла саме це. Ось що я хочу сказати по-справжньому. Він зі мною відтоді й дотепер. Навіть коли я раціонально вирішила, що кожного разу, як бачила його, то насправді була лише гра тіней і місяця, він усе одно був зі мною. Чи, мабуть, краще казати: воно було зі мною. Розумієш, той гість — це «чоловік із блідим обличчям», коли сонце в небі, але коли воно сідає, це «створіння з блідим обличчям». У будь-якому разі, моє раціональне мислення зрештою було готове відмовитися від нього, але я зрозуміла, що цього навіть близько недостатньо. Бо щоразу, як у будинку вночі скрипить дошка, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як на стіні танцює дивна тінь, я знаю, що воно повернулося; щоразу, як чую незнайомі кроки на під’їзній доріжці, я знаю, що воно повернулося — довершити свою роботу. Воно було в «мерседесі» того ранку, коли я прийшла до тями, і воно тут у моєму будинку на Східній набережній мало не щоночі, може, ховається за шторами чи стоїть у шафі зі своїм плетеним кошиком між ногами. Не існує чарівних кілків, якими можна проколоти серце справжнім чудовиськам, і, Боже, Рут, як же я від цього втомилася.

Джессі спинилася, щоб висипати вміст переповненої попільниці й запалити нову цигарку. Робила це довго й рішуче. Руки почали трішечки, але помітно труситись, і вона не хотіла обпектися. Коли цигарка була готова, Джессі глибоко затяглася, видихнула, поклала її на попільничку й повернулася до «мака».