Джералдова гра

Тож вона набрала номер «Нова сьогодні, нова завтра», вільної асоціації психологів, членкинею якої була Нора, і втратила мову від шоку, коли рецепціоністка повідомила, що Нора рік тому померла від лейкемії — якогось дивного, хитрого варіанта, що успішно причаївся на задніх провулках її лімбічної системи, доки не стало пізно зарадити бодай чимсь. Чи не хотіла б Джессі, можливо, призначити сеанс із Лорел Стівенсон, запитала рецепціоністка, але Джессі пам’ятала Лорел — високу темноволосу красуню, що носила туфлі з високими підборами й застібками ззаду, а виглядала так, наче насолоджується сексом цілком лише тоді, коли зверху. Джессі відповіла, що подумає про це. І так вона покінчила з психотерапією.

За три місяці після новини про смерть Нори у Джессі бували як хороші (коли вона просто боялася), так і погані (коли вона була настільки перепуджена, що не могла вийти навіть з кімнати, не кажучи вже про будинок) дні, але тільки Брендон Мілерон чув хоч щось наближене до повної історії поневірянь Джессі Мейгут біля озера… і Брендон не вірив у ті аспекти історії, що були божевільнішими. Співчував, так, але не вірив. Принаймні спершу.

— Сережки з перлиною не було, — повідомив він через день після того, як вона розповіла йому про незнайомця з довгим блідим обличчям. — І брудного сліду від ноги також. Принаймні в письмових звітах.

Джессі стенула плечима й не відповіла. Вона могла б, але вирішила, що безпечніше змовчати. Вона страшенно потребувала друга протягом тижнів після втечі з літнього будиночка, і Брендон прекрасно задовольнив її потребу. Вона не хотіла відсторонити його чи зовсім відштовхнути своїми нескінченними божевільними оповідками. Тож Джессі не пояснила того, на що йому б і власного розуму вистачило, — сережка могла зникнути в чиїйсь кишені, а слід біля комода могли просто проґавити. Спальню ж, урешті-решт, оглядали як місце нещасного випадку, а не вбивства.

Але було іще дещо, просте й пряме: можливо, Брендон має рацію. Можливо, її візитер — це просто цівочка місячного сяйва, і все тут.

Мало-помалу Джессі вдалося переконати себе, принаймні при денному світлі, що це і є істина. Її космічний ковбой — це просто своєрідний візерунок Роршаха, але не з чорнила й паперу, а з колиханих вітром тіней і уяви. Проте вона не винуватила себе за це. Радше навпаки. Якби не уява, вона б і не побачила, як можна дістати склянку з водою… і навіть якби дістала її, то нізащо не додумалася б скористатися журнальною карткою як соломинкою. Ні, Джессі вважала, що її уява більш ніж заслужила своє право на кілька галюцинаційних примх, але їй усе одно було важливо запам’ятати, що того вечора вона була сама. Джессі вважала: якщо відновлення починається, то передусім з можливості відділити реальність від фантазії. Дещо з цього вона переповіла Брендону. Він усміхнувся, обійняв її, поцілував у скроню й сказав, що їй кращає в усіх можливих аспектах.

Тоді минулої п’ятниці краєм ока Джессі побачила голов­ну новину в розділі «Новини округу» газети «Пресс Гералд». І всі її припущення почали змінюватися й не припиняли метаморфоз, поки історія Реймонда Ендрю Жубера почина­ла повільний перехід від наповнювача простору між міською афішею та кримінальною хронікою до головних заголовків на перших шпальтах. А тоді, вчора… через сім днів після того, як ім’я Жубера вперше з’явилося на сторінці…

У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як завжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно виникло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила. Ледве… але не повністю.

— Меґґі? Це ти?

— Вона, мем.

— Заходь.

Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (саме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жирненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-менш припинилися посмикування й те дивне відчуття, наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період, перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя питиме з пластмасового стаканчика.

— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби розпізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну телепатію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки моторошними, але точно не дурними.

Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця, який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя полімером із космічної ери. Джессі припускала, що протиопікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконалили в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш, що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних огорож проти божевілля в житті.

— Та незле, Меґґі, незле.

Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті «я тобі не вірю».