Джералдова гра

Увесь ранок сніжило — похмура погода, проте гарна для писання листів, — тож коли промінь сонця впав на клавіатуру «мака», Джессі здивовано підняла погляд, відірвавшись від думок. Те, що вона побачила у вікні, не просто зачарувало — воно наповнило її емоцією, якої Джессі давно не переживала, та й уже не очікувала пережити найближчим часом чи взагалі коли-небудь. То була радість, глибока й складна, яку вона нізащо не могла б пояснити.

Снігопад не припинився, принаймні не повністю, але крізь навислі хмари пробилося яскраве лютневе сонце й перетворило свіжий шестидюймовий покрив на землі та сніжинки в повітрі на блискучу алмазну білість. Вікно дарувало широкий погляд на портлендську Східну набережну, цей краєвид заспокоював і заворожував у будь-яку пору й погоду, але саме таким Джессі його ще ніколи не бачила: поєднання снігу і сонця перетворило сіре повітря над затокою Каско на казкову коштовну скриньку, повну переплетених веселок.

«Якби в тих скляних кульках зі снігом, у яких можна натрусити хуртовину, коли захочеш, жили люди, вони б таку погоду постійно бачили», — подумала Джессі й засміялася.

Цей звук був настільки ж неймовірно приємним для вух, як відчуття радості — для серця, і щоб зрозуміти причину, знадобилася лише якась мить: з минулого жовтня вона взагалі жодного разу не сміялася. Ті години, останні, які вона збиралася провести на Кашвакамаку (чи на будь-якому іншому озері, як на те пішло), Джессі називала просто своїм «важким періодом». Ця фраза пояснювала що треба і ні дещиці більше, як здавалося Джессі. І саме це їй подобалося.

«Зовсім без сміху відтоді? Жодного разу? Нуль? Упевнена?»

Так, абсолютно точно, жодного сміху. Можливо, вона сміялася в снах — Бог свідок, вона вдосталь у них наплакалась, — але що стосувалося годин без сну, у плані сміху тут дотепер усе було сухо. Останній раз Джессі пам’ятала дуже чітко: коли тяглася впоперек тіла лівою рукою, щоб дістати з правої кишені кюлотів ключі від автомобіля, приказуючи вітряній темряві, що вона зараз візьме ноги в сумку й покладе на плечі. Це, наскільки вона пам’ятала, був її останній сміх до сьогодні.

— Лише це — і більш нічого, — пробурмотіла Джессі.

Вона дістала з кишені сорочки пачку цигарок і закурила. Господи, наскільки ж ця фраза повертає всі ті спогади — єдина річ, що має таку ж силу швидкого й абсолютного повернення в часі, як вона помітила, — це та жахлива пісня Марвіна Ґея. Джессі якось почула її по радіо, коли їхала додому з одного з нескінченних візитів до лікаря, з яких складалося її життя цієї зими, як Марвін заволав: «Це знають всі… особливо, дівчата, ви…» — тим своїм м’яким, вкрадливим голосом. Джессі миттю вимкнула радіо, але все одно її вже надто сильно трусило для їзди. Вона припаркувалася й чекала, доки мине найсильніший дрож. Минув, але якщо вона вночі не прокидалась, бурмочучи в просяклу потом подушку цитату з «Ворона», то чула, як сама монотонно скандує: «Посвідчіть, посвідчіть». Якщо випадків першого у Джессі траплялося десь шість, то другого — пів мільйона.

Вона глибоко затяглася цигаркою, видихнула три ідеальні кільця й дивилася, як вони повільно підіймаються над гулом «мака».

Коли людям вистачало тупості або невихованості, щоб запитувати про випробування, яке було випало на її долю (і Джессі відкрила для себе, що серед її знайомих набагато більше тупих і невихованих, ніж вона могла б подумати), вона говорила їм, що не дуже пам’ятає події. Після перших двох-трьох допитів у поліції Джессі почала розповідати копам і всім Джералдовим колегам, крім одного, однакову історію. Єдиний виняток зробила для Брендона Мілерона. Йому вона розповіла правду, частково тому, що потребувала його допомоги, але здебільшого через те, що Брендон єдиний демонстрував хоч якесь розуміння того, що вона пережила… досі переживає. Він не гаяв часу на співчуття, і яким же полегшенням це стало. Джессі також дізналася, що після трагедії співчуття обходиться дешево і все співчуття на світі не варте навіть обісцяного снігу.

Хай там як, копи й журналісти прийняли її амнезію — і решту історії — без тіні сумніву, саме це важливо, та й чому б ні? Люди, що переживають серйозні фізичні або психічні травми, часто блокують спогади про те, що сталося. Копи це знають навіть краще, ніж юристи, а Джессі — краще за них усіх. З минулого жовтня вона багато дізналася про фізичні й психічні травми. Книжки й статті допомогли їй знайти правдоподібні причини не розмовляти про те, про що не хотілося, хоча загалом вони не надто допомогли. Або, можливо, вона ще не дійшла до правильних історій хвороби — тих, у яких прикуті до ліжка жінки вимушені дивитися, як їхні чоловіки перетворюються на собачий корм «Пуріна».