Джералдова гра

Джессі здивувала сама себе, знову розсміявшись — цього разу добрим сміхом. Хіба це смішно? Очевидно, так, але це одна з тих смішних штук, які ніколи-ніколи не зможеш розповісти іншій людині. Як-от коли твій тато якось так збудився через сонячне затемнення, що весь зад трусів тобі обкінчав. Або — от справжня гидь — як ти дійсно думала, що трішки кінчі на задниці може зробити тебе вагітною.

Менше з тим, у більшості таких історій стверджується, що людський розум часто реагує на серйозні травми так, як кальмар на небезпеку — покриваючи місце дії хмарою темного чорнила. Ти знаєш, що щось трапилось і що це не була прогулянка в парку, але це й усе. Решта зникає під покровом того чорнила. Так кажуть багато людей з історій хвороб: жертви зґвалтувань, автокатастроф, люди, що опинилися в пожежі й залізли в шафу, щоб там померти, навіть одна стрибунка з парашутом, у якої він одного разу не розкрився і яка відновилася після падіння у велике м’яке болото, страшно травмована, але дивовижним чином вижила.

«Як це було — падати? — запитували в тієї парашутистки. — Про що ви думали, коли зрозуміли, що парашут не розкрився і вже не розкриється?» І парашутистка відповіла: «Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як диспетчер поплескав мене по плечі, і, здається, пам’ятаю, як вистрибнула, але наступний спогад — це я лежу на ношах і питаю одного з чоловіків, що заносили мене в “швидку”, чи сильно я поранилася. Все, що було між тим, — у тумані. Думаю, я молилася, але навіть це не можу точно згадати».

«Або, можливо, все ти пам’ятаєш, подруго-парашутистко, — подумала Джессі, — і брешеш про це так само, як я. Можливо, навіть з тих же причин. Хтозна, може, кожнісінька людина в усіх історіях, які я прочитала в тих книжках, також бреше».

Може, й так. Правда це чи ні, фактом залишається те, що Джессі пам’ятає години, проведені прикутою до ліжка, — від клацання ключа в другому замку до останньої крижаної миті, коли вона поглянула в дзеркало заднього огляду й побачила, що створіння в домі стало створінням на задньому сидінні, — все вона пам’ятає. Пам’ятає ті миті вдень і переживає їх уночі, у жахливих снах, у яких склянка з водою проковзує їй повз руку по нахиленій полиці й розбивається на підлозі, у снах, де шолудивий приблуда оминає холодні закуски на підлозі на користь гарячих страв на ліжку, у снах, де гидотний нічний візитер у кутку питає: «Періжечку, ти мене любиш?» — голосом батька, а з кінчика його ерегованого пеніса, наче сім’я, виповзають личинки.

Але пригадувати щось і переживати щось не вимагає розповідати про це, навіть якщо від спогадів тебе кидає в піт, а від нічних кошмарів доводиться з криком прокидатися. З жовтня Джессі втратила десять фунтів (ну, це не зовсім правда, радше сімнадцять), знову почала курити (півтори пачки на день плюс косяк розміром з «ель продукто»[75] перед сном), колір шкіри перетворився на сущий жах, і почало сивіти одразу все волосся на голові, не лише на скронях. Останнє вона могла виправити (хіба не займалася вона цим останні п’ять чи більше років?), але наразі Джессі просто не могла зібрати вдосталь енергії, щоб набрати «Красиву жінку» у Вестбруку й призначити візит. Та й, крім того, для кого їй красуватися? Вона що, збирається навідуватися в бари для самотніх, оцінити місцеву пропозицію?

«Гарна ідея, — подумала вона. — Якийсь хлопака запитає, чи можна мене пригостити випивкою, я погоджусь, і, поки чекатимемо напоїв, я йому розповім — ніби між іншим, — що мені, буває, сниться сон, у якому мій батько еякулює замість сперми личинками. З такими цікавими темами для балаканини, впевнена, він одразу запросить мене провести ніч у його домі. Навіть довідку з негативним аналізом на ВІЛ не попросить».

У середині листопада, починаючи вірити, що поліція нарешті відчепиться від неї, а сексуальний аспект історії залишиться поза документами (переконувалася Джессі в цьому вельми помалу, оскільки саме публічності страхалася найбільше), Джессі вирішила знову почати сеанси психотерапії з Норою Калліґан. Можливо, вона не хотіла, щоб наступні тридцять-сорок років те все сиділо всередині й пускало отруйні випари, гниючи. Наскільки б змінилося її життя, якби вона розповіла Норі про те, що сталося в день затемнення? Як на те пішло, що змінилося б, якби та дів­чина не прийшла на ту кухню в ту ніч у пастораті «Ньюворт»? Може, й нічого… а може, й багато що.

Може, й страшенно багато.