Джералдова гра

— Тебе вже багато разів попереджали, що не можна перенапружувати…

Джессі потяглася зодягненою в чорне правицею та обережно торкнулася лівої руки Меґґі.

— Руці справді краще, правда ж?

— Так. Якщо ти нею можеш набирати текст на тій машині, навіть з перервами, протягом трьох годин і не благати в мене таблетку, як тільки я сюди заходжу, думаю, тобі кращає навіть швидше, ніж лікар Мальйоре очікував. Але все одно…

— Але все одно мені кращає, а це добре… правильно?

— Звісно ж, добре, — покоївка подивилася на Джессі так, наче та збожеволіла.

— Ну от, а тепер я намагаюся лікувати решту себе. Крок перший — це написати листа старій подрузі. Я дала собі обіцянку минулого жовтня, у свій тяжкий період: якщо виберуся з тієї проблеми, то зроблю це. Але я постійно відкладала. Тепер нарешті пробую й не смію припиняти. Якщо припиню, то можу втратити сміливість.

— Але пігулка…

— Думаю, мені вистачить часу завершити лист і навіть запхати видрук у конверт, перш ніж мене почне зборювати сон. Тоді я добряче подрімаю, а коли прокинуся, то раніше повечеряю. — Вона знову торкнулася лівої руки Меґґі своєю правою, підбадьорливим жестом, одночасно незграбним і досить милим. — Гарно й ситно повечеряю.

Меґґі не розводила брів.

— Недобре пропускати прийоми їжі, Джессі, сама знаєш.

Джессі дуже м’яко відповіла:

— Є речі, важливіші за їжу. І ти це знаєш так само добре, як і я, правда?

Меґґі знову глипнула в бік дисплея, тоді зітхнула й кивнула. Коли вона заговорила, це був тон жінки, що схиляє­ться перед якоюсь традиційною думкою, в яку сама не особ­ливо вірить:

— Думаю, так. Та й навіть якщо ні, начальниця тут ти.

Джессі кивнула, вперше усвідомлюючи, що тепер це більше ніж просто вигадка, якої вони дотримуються задля зручності.

— У цьому я, мабуть, погоджуся.

Брови Меґґі знов опустилися.

— А якщо я принесу бутерброд і залишу його тут, на куточку стола?

Джессі розпливлася в усмішці:

— Без питань!

Цього разу Меґґі всміхнулась у відповідь. Коли вона через три хвилини принесла бутерброд, Джессі знову сиділа перед яскравим екраном, її шкіра від світіння набула нездорового зеленого відтінку, наче в коміксах, а сама вона цілком занурилася в те, що клацала на клавіатурі. Дрібна покоївка-ірландка не докладала зусиль, щоб бути тихо, — вона з тих жінок, що нездатні крастися навшпиньках, навіть якщо це питання життя і смерті, — але Джессі все одно не чула, як та прийшла й пішла. Джессі дістала з верхньої шухляди столу пачку газетних вирізок і припинила набирати текст, щоб переглянути їх. На більшості були фотографії, світлини чоловіка з дивним видовженим обличчям, що вужчало біля підборіддя й випиналося на чолі. Глибоко посаджені очі були темні, круглі й ідеально порожні; очі, дивлячись на які Джессі думала одночасно про Донді[76], безпритульного з коміксів, і Чарльза Менсона. З-під крил носа випиналися пухкі губи, товсті, наче кавалки фруктів.

Меґґі постояла якусь мить у Джессі біля плеча, очікуючи, що на неї звернуть увагу, тоді видала низьке «Гм!» і вийшла з кімнати. Хвилин через сорок п’ять глянула ліворуч і побачила підсмажений сандвіч із сиром. Тепер він уже був холодний, сир зсівся до стану грудочок, але вона все одно поглинула його за п’ять швидких укусів. Тоді повернулася до «мака». Курсор знову затанцював уперед, плавно ведучи її глибше в ліс.

36