Джералдова гра

Звісно, склянка також може радісно ковзнути повз неї й розлетітися на друзки на підлозі або врізатися в якусь невидиму перешкоду на полиці й перекинутися, але спробувати варто, чи не так?

«Звісно, варто, — подумала вона. — Ну тобто я плану­вала злітати своїм “Лірджетом”[32] у Нью-Йорк, — поїсти у “Фор Сізонс”[33], цілу ніч протанцювати в “Бердленді”[34]… але оскільки Джералд помер, думаю, це буде трохи безсоромно. І якщо вже всі хороші книжки зараз за межами досяжності — та й усі погані також, як на те пішло, — думаю, варто спробувати дістати принаймні втішний приз».

Гаразд. Як вона це робитиме?

— Дуже обережно, — промовила Джессі. — От як.

Вона підтяглася на наручниках угору й ще трішки пороздивлялася склянку. Нездатність нормально бачити поверхню полиці тепер стала недоліком. Джессі приблизно уявляла собі, щó лежить на її половині, але не була така певна щодо Джералдової, а щодо нічийної території посередині — й поготів. Нічого дивного в цьому, звісно, не було. Хто, за винятком якоїсь людини з ейдетичною пам’яттю, може прокрутити в голові повний список предметів на полиці спальні? Хто собі міг подумати, що це колись знадобиться?

«Ну отепер знадобилося. Я живу у світі, де всі перспективи змінилися».

Так, звичайно. У цьому світі бродячий собака може жахати більше, ніж Фредді Крюґер, телефон перебуває в «Сутінковій зоні», а жаданою пустельною оазою, метою тисяч сивих іноземних легіонерів у сотнях романтичних книг про пустелі, слугує склянка води з кількома остан­німи уламками льоду на поверхні. У цьому новому сві­товому порядку полиця перетворилася на морський шлях, не менш важливий, ніж Панамський канал, а старий вестерн чи детектив у м’якій обкладинці, розміщений у неправильному місці, може стати смертельною перешкодою.

«Тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш?» — нервово перепитала Джессі себе, але по правді кажучи, вона не перебільшувала. У найкращому випадку ця ситуація має не надто високі шанси на успіх, але якщо на злітній смузі трапиться ще якесь сміття, забудь. Жодного худорлявого «Еркюля Пуаро» або одного з тих романів «Зоряний шлях», які Джералд читав, а потім кидав, наче використані серветки, не видно через кут полиці, але його вистачить, щоб зупинити чи перевернути склянку. Ні, вона не перебільшує. Перспективи в цьому світі дійсно змінилися, і то настільки, що Джессі почала думати про те фантастичне кіно, де персонаж зменшувався, доки не почав жити в доньчиному ляльковому будиночку, лякаючись сімейного кота. Їй доведеться поспіхом вивчати нові правила… вивчати і жити за ними.

«Не вішай носа, Джессі», — прошепотів голос Рут.

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я спробую — дійс­но спробую. Але іноді добре знати, з чим доведеться зіткнутися. Думаю, іноді це може все змінити.

Вона викрутила правий зап’ясток, наскільки можливо, у напрямку, протилежному від тіла, тоді підняла руку. У цій позиції вона була схожа на жінку в рядку єгипетських ієрогліфів. Джессі знову почала обмацувати пальцями полицю в пошуках перешкод на ділянці, куди сподівалася перемістити склянку.

Джессі торкнулася аркуша досить товстого паперу та обмацала його, намагаючись зрозуміти, що це. Перша думка була про аркуш із блокнота, який зазвичай лежав у рейваху на столику з телефоном, але цей був грубший. Погляд наштовхнувся на журнал — чи то «Тайм», чи то «Ньюзвік», який Джералд приніс із собою, — що лежав долілиць біля телефона. Вона пригадала, як він поспішно прогортував один із журналів, знімаючи шкарпетки й розстібаючи сорочку. Папір на полиці — то, мабуть, одна з тих набридливих вкладних карток для передплати, якими зазвичай набиті журнали в кіосках. Джералд часто відкладав ці картки собі, щоб потім користуватися ними як закладками. Це може бути й щось інше, але Джессі вирішила, що це все одно не відіграє жодної ролі для її планів. Картка не настільки тверда, щоб зупинити чи перевернути склянку. Нагорі не було більше нічого, принаймні в зоні доступу її жвавих розчепірених пальців.

— Окей, — промовила Джессі.

Серце почало щосили лупити в грудях. Якийсь садистський піратський передавач у неї в голові спробував транс­лювати зображення того, як склянка валиться з полиці, але Джессі миттю заблокувала цей образ.

— Спокійно. Скорий поспіх — людям посміх. Помалу їдь, а далі заїдеш. Сподіваюся.

Тримаючи праву руку на місці, хоч і вигинати її від себе в тому напрямку не надто вдавалося й боліло як капець, Джессі підняла лівицю («Руку-метальницю попільниці», — подумала вона з суворим проблиском гумору) і стиснула нею полицю досить далеко від останнього кронштейна на своєму боці ліжка.

«Поїхали», — подумала Джессі й почала тягти лівою рукою вниз. Не сталося нічого.

«Мабуть, я тягну надто близько до останнього крон­штейна, тому бракує сили впливу на важіль. Усе через цей довбаний ланцюг. Мені не вистачає довжини, щоб дотягтися до потрібного місця».