Джералдова гра

Полиця таки зсунулась… але лише трішки. Тоді зупинилася, мабуть, тимчасово зачепившись за скалку чи впершись вигином у деревині. Склянка посунулася трішки ближче до її долоні, і тепер — божевільне божевілля — Джессі здалося, що вона також заговорила, довбана склянка. Заговорила, наче якийсь сивуватий таксист у великому місті, з тих, у яких постійний стояк проти всього світу: «Боже, женщіна, чо ви від мене ше хочете? Шоб я сибі ручку одростила і стала як якіто кувшин блядський?» На напружену долоню Джессі хлюпнула свіжа цівка води. Зараз склянка впаде, цього не уникнути. У голові Джессі вже відчувала, як крижана вода морозцем обдає їй карк.

— Ні!

Джессі ще трохи викрутила праве плече, ще трохи ширше розчепірила пальці, дала склянці ще трішечки просунутися в натужну комірку розкритої долоні. Наручник угризався в тильний бік тієї долоні, відсилаючи болючі спазми аж до ліктя, але Джессі не зважала. М’язи лівиці сіпалися як скажені, і дрож передавався перехиленій нестабільній полиці. На підлогу впав ще один тюбик косметики. Слабко тенькнули останні крихти льоду. Над полицею на стіні Джессі побачила тінь від склянки. Під довгим світлом західного сонця тінь скидалася на силосний елеватор, що перекосився від потужного вітру з прерій.

«Ще трохи… ще зовсім трохи…»

«НЕМА вже як трохи!»

«Треба, щоб було. Мусить бути».

Вона витягла праву руку на такий максимум, що аж заскрипіли сухожилля, і відчула, як склянка на краплиночку посунулася по полиці. Тоді знову зімкнула пальці, благаючи, щоб їх довжини нарешті вистачило, бо тепер уже дійсно нема жодного трохи — Джессі витиснула свої ресурси до повного ліміту. І цього майже не вистачило. Вона ще відчувала мокре скло, що висковзувало. Склянка почала здаватися ледь не живою, наділеною інтелектом істотою з характером брудним, як узбіччя швидкісної магістралі. Метою істоти було фліртувати з Джессі, а тоді ухилятися від неї, доки жінка не втратить здоровий глузд і зляже тут під опівнічними тінями, прикута до ліжка й у мареннях.

«Не відпускай її, Джессі, не смій. НЕ СМІЙ ВІДПУСТИТИ ТУ ЇБУЧУ СКЛЯНКУ…»

І хоча не залишилося вже зовсім-зовсім ніякого трохи, жодного джоуля тиску, жодної чверті дюйма витягну­тості, їй усе одно вдалося в останньому пориві повернути правий зап’ясток ще трохи в бік дошки. І цього разу, коли Джессі охопила склянку пальцями, та не відсунулася.

«Думаю, мабуть, мені вдалося. Не впевнена, але мабуть. Мабуть».

Або вона дійшла до того, що стала видавати бажане за дійсне. Джессі не зважала. Може, так, а може, інак, і всі ці «може» більше не важать, і в цьому крилося справжнє полегшення. Певним було одне: вона більше не здатна втримувати полицю. Нахилила вона її дюймів на три-чотири, максимум п’ять, але відчувалося це так, наче підняла за ріг увесь будинок. Оце — точно.

Джессі подумала: «Усе криється в перспективі… та голосах, які описують тобі світ, як мені здається. Вони мають значення. Голоси у тебе в голові».

Нерозбірливо молячись, щоб склянка залишилася в до­лоні, коли відірветься від полиці, Джессі відпустила дошку лівою рукою. Полиця гупнулася на кронштейни й трішечки перекосилася, лише на один-два дюйми вліво. Склянка залишилася в руці, тож тепер Джессі змог­ла роздивитися підставку. Та прилипла до дна, ніби ле­тюча тарілка.

«Боже, Господи, тільки б я її зараз не впустила. Тільки б не…»

Ліву руку вхопив корч, від чого Джессі смикнулася до узголів’я. Обличчя також пересмикнулося, стислося всередину, так, що губи перетворилися на суцільний білий шрам, а очі — на стражденні розрізи.

«Зачекай, воно мине… мине…»

Так, звісно, мине. За життя Джессі пережила вдосталь м’язових спазмів, щоб це розуміти, але все одно, о Господи, як же боліло. Вона знала, що якби могла торкнутися біцепса лівої руки правою, то шкіра на ньому була б на дотик така, наче її натягли на цілу купу дрібних гладеньких камінців, а тоді знову зшили майстерною невидимою ниткою. Відчувалося зовсім не як коняка Чарлі. То було трупне, блядь, задубіння.

«Ні, Джессі, це таки проста коняка Чарлі. Як та, що вже траплялася в тебе раніше. Почекай, нехай перейде, і все. Почекай і, заради Ісуса, не впусти ту склянку».

Вона чекала, і після однієї-двох вічностей м’язи в руці почали розслаблятись, а біль — вщухати. Джессі довго й хрипко зітхнула з полегшенням, тоді приготувалася попити свою винагороду. «Попити, так, — відзначила Господинька, — але я думаю, ти винна собі не просто хороший прохолодний напій, дорогенька. Насолоджуйся своєю винагородою… але насолоджуйся з гідністю. Ніяких бичачих ковтків!»